|
Во всем мне хочетсядойти До самой сути,„
Б. Пастернак
Коли читаєш лірику Бориса Пастернака, стихія поезії поглинає тебе, як злива, і тобі передається вся повнота відчуття світу, захопленості ним. Поет здається невід’ємною частиною Землі, життя, її голосом — голосом лісів, луків, птахів. Невипадково, коли Пастернаку знадобилося дати визначення поезії, він узяв його із навколишньої дійсності:
Зто — круто налившийся свист,
Зто — ш;елканье сдавленньїх льдинок,
Зто — ночь, леденяш;ая лист,
Зто — двух соловьев поєдинок...
Таке визначення — не тільки метафора, це — поетичне завдання, естетичне кредо Пастернака. Поезія покликана вслухатися, вдивлятися у світ, сприймати навколишнє як єдине ціле. Для Пастернака головне—не зосереджуватися на власному «я», а зіставити себе зі світом, стати його «очима» і «вухами». Поезія виростає із побуту і стає буттям. Речі, ужиток, пейзаж втягуються в орбіту пристрасті, в її повітря:
И садьі, и прудьі, и оградьі,
И кипяш;ее бельїми воплями Мирозданье — лишь страсти разрядьі,
Человеческим сердцем накопленной.
«Онравданне творчества»
Зв’язок із світом породжує несподіваність, раптовість натхнення, яке виникає із вражень життя:
И чем случайней, тем вернее Слагаются стихи навзрьщ.
«Февраль. Достать черннлнплакать...»
На відміну від поетів-романтиків. Пастернак не біжить із дому, від життя, від побуту, ні, він його любовно вбирає в себе, перетворюючи на вірші:
Когда еш;е звездьі так низко росли И полночь в бурьян окупало,
Пьілал и пугался намокший муслин,
Льнул, жался и жаждал финала?
«Стель»
Поззия, я буду клясться Тобой, и кончу, прохрипев:
Тьі не осанка сладкогласца,
Тьі — лето с местом в третьем классе,
Тьі — пригород, а не припев.
«Поззия»
Саме про природу у Пастернака віршів майже немає. Пейзаж або пора року скрізь «олюднені», надихаються присутністю поета:
Чьи стихи настолько нашумели,
Что и гром их болью изумлен?
Надо бьіть в бреду по меньшей мере,
Чтобьі дать согласье бьіть землей.
«Боли земля»
Світ землі і води поет розуміє і приймає. Але які у нього взаємини із людьми? У Пастернака є вірші, де, на перший погляд, виявляється традиційне протиставлення «поет і натовп»:
Сестра моя — жизнь и сегодня в разливьі Расшиблась весенним дождем обо всех.
По люди в брелоках вьісоко брюзгливьі И вежливо жалят, как змеи в овсе.
«Сестра моя — жизнь...»
Життя поета — сестра (відчуття кровної спорідненості і рівності). І поет ображається не стільки за себе, скільки за неї—тому ш;о її багатство, її ш;едрість не цінують.
У другій половині 20-х років XX ст. у ліриці поета все частіше постає питання про стосунки поета із суспільством, з історією. Адже поет — частина своєї епохи і своєї країни. Пастернак нщро намагався вписатися у гуркіт п’ятирічних планів:
Тьі рядом, даль социализма,
Тьі скажешь — близь? — Средь темноти,
Во имя жизни, где сошлись ми, —
Переправляй, но только ти.
«Волньї»
Те, як поет розуміє свою епоху, найбільш яскраво виявилося в поемі «Високая болезнь». Інколи здається, що грізні історичні події затуляють собою поезію. Але минає епоха, і осмислити її до кінця може тільки поет. Пастернак говорить у поемі про своє покоління, про трагедії революції, що розколола суспільство на два табори:
Ми били музикой во льду.
Я говорю про всю среду,
С которой я имел в виду Сойти со сцени, и сойду.
Здесь места нет стьщу.
Своєрідним підбиттям підсумків став вірш «Гамлет», де Пастернак ототожнює себе із шекспірівським героєм:
На меня наставлен сумрак ночи
Тьісячью биноклей на оси.
Если только можно, Авва Отче,
Чашу зту мимо пронеси...
Но продумай распорядок действий,
И неотвратим конец пути.
Я один, все тонет в фарисействе.
Жизнь прожить — не поле перейти.
Тут образ Гамлета відбивається через образ Христа, через розуміння поета як божого обранця. Але поет все ж таки не дає права піднестися над людським натовпом своїй вибраності:
Бьіть знаменитим некрасиво.
Не зто подьімает ввись.
Не надо заводить архива.
Над рукописями трястись...
«Бьіть знаменитьш некрасиво...»
Проходячи тепер «крок за кроком» поетичні сповіді Пастернака, ми немовби занурюємося у світ, де цілісність і складність світу оплачено кров’ю серця, де зворотний бік гармонії — сум’яття, а висока майстерність підпорядковується світлій прирості таланту.
Похожие сочинения
| 
