|
Найголовніше у світі — Людина. Її руками створюються матеріальні й духовні цінності. У вірші «Напис на руїні» Леся Українка показує, як упродовж тисячоліть «кожна статуя, колона, мережечка, різьба і навіть цегла незримими устами промовляє: «Мене створив єгипетський народ».
А собор у творі О. Гончара — це пам’ятка легендарному козацтву, зразок мистецької вправності зодчих-будівників. Це історія минувшини народу.
«З одного краю селиш;е Сага блиш;ить, а з другого — облуплений собор біліє. Старовинний, козацький». «Облуплений...» А письменник називає його «довершеним архітектурним витвором, симфонією пластики», бо це витвір людських рук і душ. «Зуміли ж таки поставити. Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди».
Над собором нависла влада. Бездуховність, байдужість. Люди без душі, без пам’яті, без минулого, а значить — і без майбутнього.
Володимир Лобода — образ місцевого діяча, якого поставили керувати культурою. А над ним тяжіє секретар обкому КПУ. Знайдено вихід: взяти собор у риштування. «Ти — ґеній!» — сказали Лободі. І на довгі роки узаконили видимість ремонту дорогоцінної пам’ятки архітектури. Це і є бездуховність.
А люди, прості, звичайні люди? Микола Баглай, Вірунька, Іван, Слька, Ізот Іванович Лобода. Це ті, ш;о розуміють місце історичних пам’яток минулого в сучасному, це люди совісні, духовно багаті, добрі, чисті.
Микола Баглай. Він любить своє селиш;е, його жителів, металургійні заводи, які викликають у нього захоплення, чарівну довколишню природу. Щоб повітря було чистим, він поставив перед собою мету сконструювати очищувальну систему. Це не споглядач, це діяч. Він бореться з такими, як Таратута, Обруч та Ер. Саме вони влаштували в соборі п’яну оргію. Микола втрутився в це, зупинив їх, мало не поплатившись своїм життям. Він той, який не хоче вірити, ш;о «святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм». Він той, який разом з Єлькою збереже те, про ш;о сказав учитель Хома Романович: «Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ...»
Ізот Іванович Лобода. Сталевар, чесна, принципова людина. Важко старому дивитися на те, як його син та йому подібні йшли в шаленому наступі бездуховності, браконьєрства, руйнування культурної спадш;ини українського народу. Тому і виливає свій гнів проти сина і таких, як він, губителів Дніпра, Скарбного. «Пів-України пустили на дно, думали море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить! — з болем та гнівом промовляє Ізот. Яка любов до землі і біль за її майбутнє!
Я не буду писати про Івана Баглая, але мені хочеться порівняти розмову його з Таратутою. Таратута: «Ну да, для тебе життя металурга — це гордість, шана... а як для мене, то крапле вже дріжджами на базарі з-під поли торгувати...» Нам стає зрозумілим духовний світ одного і другого. Цей другий (Таратута) не буде задумуватись над тим, ш;о зараз багато таких, «ш;о хамством та брудом поганять, отруюють людям життя». І ш;о не шукатимуть вони «дружби з природою, гармонії з отими водами, з отим рідним простором». І ш;о не потрібен їм собор, ш;о є мовчазним свідком козаків-запорожців, які проїжджали повз Зачіплянку до своєї Запорозької Січі.
Але більше на землі людей, які сенс буття вбачають у тому, ш;об робити добро людям та обезсмертити себе через їхні серця. Більше тих, які вважають, ш;о «...людина доти й людина, доки не втратила здатності бачити, крім потвор- ностей життя, і його красу». Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, питаючись, хто я і навіш;о, звідки й куди? Так ставить питання про людину о. Гончар устами Івана Баглая. А це значить, що нам потрібні свої корені, своє минуле, своя мова, культура; що живемо сьогодні, думаючи про завтра, не забуваючи вчорашнього.
То не дамо зруйнувати собор душі нашої!
Похожие сочинения
| 
