|
Гений и злодейство — две вещи несовместньїе...
о. С. Пушкін
На зеркало неча пенять, коли рожа крива.
Приказка
Мистецтво є відображенням життя суспільства, відображенням часу, світогляду певного прошарку в цілому і автора твору особисто. Не треба звертатися до рентгеноскопії, щоб визначити століття, коли було написане те або інше полотно, — достатньо на нього подивитися. Споруди і пейзажі, костюми і пози, зачіски і вираз обличчя можуть багато чого розповісти нам про своє століття, країну, навколишній світ митця. Застигає ціла доба у бронзі чи мармурі. Відбиток дупгі часу, душі нації можна почути у рядках літературних творів та музиці.
Ви скажете: а як же «вічні» твори, які ми сприймаємо як сучасні у всі часи, які стали надбанням усього людства, справжньою скарбницею дупгі? Це твори, в основі яких вічні істини, вічні людські цінності й закони життя.
Людину завжди вабило питання про співвідношення краси зовнішньої та краси внутрішньої, тобто краси й моралі. Хвилює це питання й Оскара Вайль- да, автора твору «Портрет Доріана Грея». Письменник роздумує: а чи тільки твір є відбитком своєї доби, світогляду, навіть настрою митця, актора під час його створення, чи немає тут зворотного зв’язку?
Дійсно, провінційна, малоосвічена дівчина, актриса маленького театрику Сибілла Вейн, граючи ролі у великих шекспірівських трагедіях, сама здіймалася до тих висот, ставала героїнею і, продовжуючи жити у своїй уяві у вигаданому нею самою світі, була прекрасною, досконалою, привертала погляди й серця навіть суворих, вимогливих критиків. А коли вона, уперше закохавшись, вирішила повернутися до реального життя, бути сама собою, ми побачили звичайну дівчину, навіть посередність. Може, Сибілла ш;е не встигла до кінця пройнятися високим духом мистецтва, ш;об утриматися на тій ноті, ш;об зробити свою власну долю цікавою, але кінець її короткого життя став по-шекспірівськи трагічним.
Ще одне питання ставить автор: чи не може витвір (портрет, літературний образ) впливати на сам суб’єкт зображення? Звичайно, тут логічна відповідь «так», але є два варіанти людської поведінки: людина, яку підняли в очах суспільства, намагається триматися цього рівня і навіть стати крані;ою, і та, яка вважає, ні;о її зображення є своєрідним захистом, покровителем, дозволяє деякі дурні вчинки...
У сюжеті Оскара Вайльда — фантастичне припуні;ення: намальований на портреті «чарівний принц» Доріан Грей гаряче благає, пі;об його обличчя назавжди залишилося таким самим молодим і красивим, як на портреті. І дійсно, воно протягом усього життя залишається незмінним, начебто його роки минули, не залишивши відбитку пережитого і гидотних, підступних вчинків, зате змінюється портрет. Картина — немов матеріалізована душа Доріана Грея: на ній злостлива жорстока посмішка, і розпусні зморшки, і кров на руці вбивці, і навіть лицемірний вираз обличчя, коли Доріан хоче окремим порядним вчинком відкупитися від долі.
Якіцо спочатку герой хоче попрохати долю розірвати той чарівний зв’язок між ним та портретом, то потім він радіє, іцо ніхто не бачить змін, іцо відбуваються в ньому, іцо його обличчя, мов маска, ховає його роз’їдену вадами душу. Але, мабуть, є іце іцось, окрім поверхового погляду на людину, якісь хвилі, іцо вказують на її вдачу: тільки брата Сибілли, не знайомого ні з Доріаном особисто, ні з цим прошарком суспільства у цілому, можна ввести в оману юним, чистим обличчям, а давні знайомі Доріана просто відвертаються від нього.
Перший відчує ці зміни автор портрета і прийде до Доріана за роз’ясненнями. «Жахливе обличчя зухвало посміхалося йому з полотна. У виразі цього обличчя було іцось, іцо обурювало душу, сповнюючи її гидотою...» Але кожна людина, на думку автора, іце має змогу повернути краіце у собі. «Як не жахливі були зміни, вони не зовсім знищили його чарівну красу. У поріділому волоссі ще блищало золото, губи були, як і раніше, червоні. Осоловілі очі зберегли свою чудову блакить, і не зовсім ще зникли шляхетні риси тонкого носа і стрункої шиї...» Треба тільки дуже хотіти змінити себе — не для зовнішнього погляду, не для того, щоб уникнути потім кари, а щоб очистити душу.
«Молітесь, Доріане, молітесь! Не введи нас у спокусу... Очисти нас від гидоти...» — закликає художник, намагаючись врятувати свій витвір, свій ідеал, втіленням якого став портрет. Автор не випадково «знімає» усі зовнішні знаряддя покарання Доріана, ховає усі докази проти нього, бо людина повинна очистити власну душу сама. Тому й доводить він свого героя до розуміння, якою повинна бути молитва: не «Прости нам гріхи наші», а «Покарай нас за беззаконія наші».
Не варто розбивати дзеркало, коли ти не задоволений власним обличчям, — треба змінити обличчя. Портрет настільки зрісся із самим Доріаном, що став його суттю, і, знищуючи його, герой вбиває самого себе. Справжнє обличчя з портрета переходить на Доріана, а портрет, як посмішка долі, як застереження іншим, залишається таким, як його було написано...
Не втрачайте ж, люди, найкращого у собі!
Похожие сочинения
|
