|
Горить Вічний вогонь... Горить і вдень, і вночі, і в дош;, і в сніг, і в спеку. Горить біля пам’ятника невідомому солдатові, пам’ятника рядовому війни. Тому рядовому, ш;о побував у самому пеклі, для якого будь-який наказ командира (розумний, придуманий чи досить часто безглуздо-абсурдний, навіть наказ віддати життя) був обов’язковим для виконання.
Вже якось звично стало, згадуючи лихоліття 1941—1945-х, звеличувати маршалів, генералів, полковників. А рядові, які вмирали скромно і непомітно, так і після Дня Перемоги ш;е довго не знали тих почестей і уваги, на які заслуговували і які треба було б їм надати.
Мабуть, найбільше болить душа за долю рядового солдата у того письменника, котрий сам хоча б деякий час пройшов його дорогами. А Гончар топтав і повз не одну тисячу верст: від Росі до Праги, від рядового до сержанта.
Честь і хвала тим офіцерам, ш;о, не ховаючись за спини своїх бійців, першими йшли в атаку, вболівали за кожного свого солдата, за кожне життя. Саме такими офіцерами були герої О. Гончара з роману «Прапороносці»: майор Воронцов, лейтенанти Брянський, Черниш, Сагайда, Сіворцев. Та про них вже і так багато сказано критиками, літературознавцями.
Сьогодні ж мова про рядових, тих, хто ш;е довго після закінчення війни були безіменними, невідомими, «просто Іванами». Ось проходять перед нами рядові війни — Хома Хаєцький, розвідник Козаков, телефоніст Маковей, Гай, Денис і Роман Блаженки, Вася Багіров, Шовкун, кашовар Гриша. Придивимось до їх облич, зазирнемо їм в душу...
«Пайкраш;і воїни, — говорить Брянський, — це вчорашні робітники, шахтарі, комбайнери, трактористи, взагалі люди чесних трудових професій. Адже війна — це насамперед робота, найтяжча з усіх відомих людині робіт, без вихідних, без відпусток, по двадцять чотири години на добу». Таку роботу змушені виконувати рядові «Прапороносців». Вони були прості люди, в міру освічені, роботяш;і, з хороших працьовитих родин. Психологічно правдиво О. Гончар показує, як у битвах ці скромні колгоспники, шахтарі перетворюються на бійців із залізною волею та богатирською силою.
Нитка сповіді Гончара тягнеться від Прута через усю Румунію, через Трансільванські Альпи до Будапешта та «Златої Праги». Роман виділився серед творів про війну тим, ш;о в ньому постав як живий правдивий образ солдата-визволите- ля. Розповідь про воїнів мінометної роти гвардійського стрілецього полку переросла в панорамне зображення всесвітньо-історичного подвигу нашого народу.
Пік подвигу рядового солдата виявляється в тому, ш;о, розгромивши фашизм на рідній землі, він поспішив на допомогу країнам Європи, приніс визволення її поневоленим фашизмом народам. Ми стежимо за бійцями мінометної роти Брянського і бачимо, який їм випав тяжкий труд. Бони перейшли п’ять кордонів, спускаючись у провалля, штурмуючи неприступні скелі, прорубуючись у хаш;ах Трансільванських Альп з важкими мінометами на плечах. Бони форсували чимало річок, з боєм брали кожну вулицю, кожне підземелля Будапешта. Бійці на руках переносять під обстрілом важкі яш;ики з мінами, напружено працюють, закопуючись у землю.
У романі «Прапороносці», всупереч поширюваному у той час визначенню радянських людей як непомітних «ґвинтиків», на повний зріст повстав повнокровний образ Людини-воїна, Людини-творця. Рядові солдати — не «ґвинти- ки», вони — «чудотворці». «Чудо», створене ними, — Боля і Перемога, ш;о виросла з багатьох маленьких «чудес» Хаєцького, Козакова, Гая, Блаженків.
Невідомий боєць, ім’я якого в романі не названо, говорить переконано: «Не тільки ненависть, а насамперед любов рухає наші армії вперед... Бажка і трудна любов, освячена нашою кров’ю... Любов до всіх пригнічених, до всіх трудя- пщх людей на землі». Ця любов лежить в основі подвигу солдата-визволителя.
Ось Хома Хаєцький. Це українець, ш;о разом із представниками братніх народів визволяв від фашистських загарбників рідну землю і подає руку допомоги трудяш;им інших країн. Правдиво і переконливо звучать його слова: «Як ми не виручим, то не виручить ніхто». Хома завжди там, де звучать слова «Врятуйте... Крім вас... більше нікому». Символічне значення має епізод, коли Хома рятує невільників із палаючого сарая й пише кожному на арбайтс-карті: визволений, визволена.
Немає більшого ш;астя, ніж рятувати людей. Так думає Козаков. Він ніжно і самовіддано любить вітчизну. Хоробрий і досвідчений розвідник, він завжди бере на себе найнебезпечніші завдання. Знайшовши на малодоступній скелі прикутого до кулемета смертника-хорвата, Козаков віддає йому останній ковток води зі своєї фляги і звільняє від кайданів, охоплений теплим почуттям братерства.
Скромність рядових, з якою ш;оденно вершать вони свій бойовий подвиг, розкрито найповніше в образах Гая і Маковейчика, братів Блаженків. От Гай вночі під обстрілом, заступаючи Черниша, з ризиком для життя плазує на стогін пораненого Черниша. А ось співучий телефоніст, улюбленець роти Маковей вкотре за день ризикує життям, налагоджуючи зв’язок. І так день у день, аж до самої смерті.
От і Багіров... Він прийшов у мінометну роту під Сталінградом, про його відчайдушну хоробрість знав увесь полк. Бій для Багірова був свяш;еннодійст- вом. Усю енергію Багіров віддавав роті, бойовим товаришам. Він дбав про них, слав листи в госпіталь пораненим, писав про загиблих воїнів їхнім рідним. У бойових діях своєї роти він вбачав увесь зміст свого існування.
Хазяйновиті, сміливі, чесні брати Блаженки, добродушний нщрий Шовкун, кашовар Гришко... Про всіх вас хочеться згадати, всім вклонитися. Ви ті рядові солдати, ш;о, штурмуючи Альпи, врятували від руйнації Будапешт, не дали зрівняти із землею Прагу, ш;о показали усьому світу, «як треба захиш;ати свою волю і честь, як треба карати ворогів людства».
Віддзеркалює у голубому Дунаї Будапешт, чарує світ красою Злата Прага. За цю красу, за те, ш;об міг творити угорець художник Ференц і дзвінко сміятися словачка Юлічка, назавжди залишився лежати в чужій землі Гай. Востаннє побачила небо в долині Червоних Маків Шура Ясногорська і тисячі тих, хто назавжди заснув «в полях за Біс лою сонною». Ось вона, ціна великого завоювання — миру, ціна подвигу рядового солдата, ш;о занадто дорогою стала для нашого народу, кожної сім’ї.
Низький уклін тобі, рядовий солдате, ш;о не тільки очистив рідну землю від фашистської погані, а й приніс народам Європи свободу сонячного травня 1945 року. Не твоя провина, ш;о через необачність політиків через десятки років ти з визволителя перетворився на «окупанта». Твоя совість чиста, подвиг твій високий.
Ти з однаковим сумлінням звільняв як рідні Київ, Харків, Мінськ, Брест, Курськ, Смоленськ, так і, здавалось би, дуже далекі і зовсім чужі Познань, Будапешт, Прагу. Звершивши свій героїчний і непомітний подвиг, ти залишився там назавжди і досить часто не мав навіть власного останнього пристани- ш;а — окремої могили, а спав вічним сном серед тисяч таких само безіменних своїх братів. Ти завжди багато ш;о розумів і багато ш;о вмів пробачати. Так пробач ще раз своїй Батьківщині, своєму народові і народам звільненої тобою Європи, що і сьогодні твій подвиг ще недостатньо возвеличено.
Шкода, що це так. Але мільйони людей, які, на жаль, поки що не можуть тобі у цьому допомогти, не забудуть ні те странше літо 41-го, ні ту прекрасну весну 45-го. Стежка приведе їх до тебе, до Вічного вогню, в якому б’ється твоє палаюче серце.
Похожие сочинения
|
