|
Ліна Костенко... У цьому імені — наша совість, наш дух, наша історія.
До історії народу, його культури, його трагедій і прозрінь торкнулося перо поетеси. Вона пробуджує пам’ять, яку вбивали десятиліттями, історію, яка закладена в генах. Витоки творчості поетеси — з енциклопедії життя народу, з фольклору — духовної сили і краси, з того ґрунту, на якому виростають і література, і театр, і музика, і живопис.
Нашу пам’ять про те, хто ми, чиї діти, витравляли, випалювали, від бивали. Але вона — живе. У Ліни Костенко історія — це жінка, змучена, катована, зневажена, але не розтоптана, бо вона не загубила духу свого, гордості, гідності людської.
Уся творчість Ліни Костенко — туга за ідеалом, сором за знецінену, розтоптану людину.
Епоха несприятлива — ламає
іще в колисці ґеніям хребти.
У піднесеностях, гармонії і в дисонансах епохи поетеса залишається сама собою, її світ розкрито усім зустрічним вітрам. Скільки ніжної сили й пекельної непоступливості в одній людині, який безмір душі, бо, справді:
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.
Ліна Костенко багато розмірковує над тим, що ж лишає по собі людина. Як жити? Де відшукати те одвічне, що, збагативши тебе особисто, залишається у спадок твоєму народові, а відтак і людству? Ці роздуми проходять через напливи духовних випробувань, через перевірку в людині її самовідданості життєвому покликанню:
Твоє страждання — особиста справа.
Твоє мистецтво — радощі для всіх.
У книжці «Сад нетанучих скульптур» звучить тривога за долю людства, людяного в людині, ще виразнішим стає самоцінність людського існування:
Благословенна кожна мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті!
Приреченість людини підтвердила Чорнобильська трагедія, яка змусила міряти наш час невідхильним питанням: бути чи не бути людській цивілізації та й усьому людству:
Страшний калейдоскоп: в цю мить десь хтось загинув.
В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.
Розбився корабель. Горять Галапагоси.
І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.
Турбує поетесу і духовний Чорнобиль, який давно вже почався. У віршах «Ой ні, ще рано думати про все», «Жонглює будень святістю і свинством» мовиться про виживання цілої літератури, а то й культури. Ліна Костенко, звертаючись до своїх сучасників, переконує:
Не треба думати мізерно.
Безсмертя є ще де-не-де.
Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.
Душа поетеси болить за втрату історичної пам’яті, пам’яті роду, пам’яті народу:
Дощу і снігу наковтався комин, і тин упав, навіщо городить?
Жив у тій хаті сивий-сивий спомин, улітку він під грушею сидить.
І не треба роз’яснень, що перед нами покинута хата, і не треба розчулених зітхань з приводу того, що ця пустка — трагедія для цілого народу. Про це свідчить «і хата, і тин, і груша серед двору, і кияшиння чорне де-не-де», бо «все згадує себе в свою найкращу пору»:
І стежка, по якій вже тільки сніг іде.
Почуття власної провини немов виболює такі твори Ліни Костенко.
Нездоланна міїц> простого народу — ще один мотив у творчості поетеси. Вірш «Пастораль XX сторіччя» — осуд безжальної потворності і дикої неприродної війни:
Хрести дубові туляться в берізках.
Квітує поле в пахощах медових.
Прославши скатерті при обелісках.
Своїх солдатів поминають вдови.
У час повільного духовного забуття народного ґенія з’являється роман Ліни Костенко «Маруся Чурай». Книга ця вирує соціальними і звичайними людськими пристрастями, тут сусідствують благородство і підступність, вірність і зрада.
відвага й боягузство, лицарська звитяга і хитре пристосовництво — всі загальнолюдські моральні проблеми. В образі головної героїні твору звучить ідея безсмертя Слова і Пісні, самого Народу:
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Мудрими людьми мовлено, ш;о нація як така не існує без носіїв величного творчого начала, без людей, які уособлюють совість, цвіт усього народу. Слава Богу, наш народ має такий цвіт. Найяскравіший серед цього — поетеса Ліна Костенко. її вірші — неоціненний скарб людяності, інтелекту, сили духу й доброти:
Не забувайте незабутнє І не знецінюйте коштовне.
Не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне На сто ерзаців у собі.
Ці рядки звучать як пересторога. Читаючи твори поетеси, входиш у надзвичайно багатий світ її поезії, співпереживаєш, включаєшся в боротьбу добра і зла, справедливості й несправедливості, людського і нелюдського, захоплюєшся мелодійністю рідної мови. Рядки поезії Ліни Костенко звучать як моральна настанова молоді:
...Не бійся прикрого рядка.
Прозрінь на бійся, бо вони, як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка.
Не бійся смутків, хоч вони, як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.
Похожие сочинения
| 
