ГУМОР І САТИРА В ПОВІСТІ «КАЙДАШЕВА СІМ’Я»

І варіант

Іван Нечуй-Левицький — неперевершений майстер гумору, пись­менник, що створив в українській літературі цілий ряд яскравих літературних портретів, характерів, що стали потім алегоричним уособленням певних людських рис.

У своєму творі мені хочеться розглянути основні засоби тво рення гумористичних та сатиричних образів у творі «Кайдашева сім’я Нечуя-Левицького.

Сміхова культура є важливим елементом українського селян­ського світу, який постає зі сторінок повісті. Джерелом комічного, як правило, є якась невідповідність, життєва суперечність, напри­клад, між метою і засобами її досягнення, формою і змістом, діями і обставинами. Сміючись над чимось, ми немовби підносимося над визначеними суперечностями, долаємо їх. Отже, на сторінках повіс­ті «Кайдашева сім’я сміх — це виклик безглуздості обставин, які формують самі для себе герої твору, що ведуть домашню війну. Саме цей сміх дозволяє читачеві піднестися над дріб’язковістю по­дібних обставин, уникнути їх, очиститися від життєвої скверни.

Письменник використовує різноманітні засоби творення сміш­ного. Прослідкуємо, наприклад, за розмовою-грою між братами Кай- дашами, в якій вони обговорюють риси дівчат. Уся ця розмова по­будована на контрастах, несумісності смаків та уявлень про красу: «Доладна, як писанка — «ходить легенько, наче в ступі горох тов­че, а як говорить, то носом свистить; «повновида, як повний мі­сяць — «гарна... мордою хоч пацюки бий; «тоненька, як очерети­на, гнучка станом, як тополя; личко маленьке і тоненьке, мов шов­кова нитка; губи маленькі, як рутяний лист* — «лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, аж кістки торохтять. Дотепні словесні характеристики підкреслюють критичність погляду хлопців, вдалі поєднання порівнянь виклика­ють сміх. Отже, ми спостерігаємо тут використання такого засобу творення комічного, як словесна характеристика, дотепний вислів.

Крім того, Нечуй-Левицький у змалюванні домашньої війни постійно вдається до змалювання комічних ситуацій, у яких невід­повідність, контраст форми і змісту, дій та обставин просто вражаю­чі. Так, наприклад, дуже яскравою є сцена, у якій Мотря з Кайдаши- хою б’ються за мотовило. Взаємна ненависть цілком опановує жін­ками, позбавляючи їх здорового глузду: «Молодиці стояли бліді, як смерть, і від злості ледве дихали. Вони вже не мали сили самі поки­нути те мотовило...» Отже, форма поведінки героїнь абсолютно не відповідає змістові ситуації. Вони б’ються трохи не на смерть через річ, що не має ніякої життєвої цінності, не становить життєвої необ­хідності ні для одної з них. Але в цьому випадку мотовило стає просто приводом для сварки, оскільки обидві жінки мусять висло­вити свою зненависть одна до одної, вилити свої почуття. Так річ ніби відбирає у людини її людську сутність, перетворюючи її на щось неприємно низьке. Але свекруха і невістка б’ються, немов дві тигриці. Кайдаш хапає кочергу, щоб розборонити їх — сама по собі ця.ситуація смішна, та суть її трагічна.

У повісті багато зображень бійок. Вони виникають з нічого, і це тільки підкреслює загальну абсурдність ситуації. Інколи комізм ситуації посилюється несподіваним стильовим змішанням, як, на­приклад, в такому епізоді: «Не чорна хмара з синього моря насту­пала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара вирло­ока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали діти...» У цьому уривку помічаємо поєднання уро- чисто-книжного стилю з розмовним, що надає епізоду особливого комічного забарвлення.

Абсурдність усього того, що відбувається у хаті Кайдашів, Іван Нечуй-Левицький кілька разів підкреслює різкою зміною стильо­вих планів, і це формує в повісті ліричний струмінь. Так, коли після бійки з батьками Карпо виходить на ґанок, перед його очима розгор­тається картина прекрасної природи над Россю: свіжий перший сніг, білі гори, долини. Та він нічого не бачить, бо душа його «за­дерев’яніла од тієї страшної події, котру недавно вчинив». Саме такі контрасти і надають повісті «Кайдашева сім’я» особливої гли­бини, так само, як і та гірка іронія, яка є провідним пафосним стру­менем твору.

Може здатися дивним, але самі герої повісті практично ніко­ли не сміються. Вони залишаються дуже серйозними, навіть по­хмурими. Тільки інколи пробує жартувати Лаврін, а Мотря і Кай­дашиха якщо і сміються, то хіба що зі злістю. Будучи учасника­ми дуже гострого родинно-побутового конфлікту, вони не бачать зсередини ситуації всієї її комічності, переживаючи її як траге­дію. Отже, комічність існує у творі тільки для читача, але аж ніяк не для її героїв.

Спираючись на народні та літературні традиції сміхової куль­тури, Іван Нечуй-Левицький створив справжній літературний ше­девр, сповнений глибокого ліризму, іронії, гумору, сарказму, сатири.

II варіант

Гумор і сатира — два способи зображення смішного в житті. Вони відрізняються характером висміювання. Якщо гумор добро­зичливий і жартівливий, то сатира, як правило, викривальна й зла. І те, і друге мають своїм джерелом усну народну творчість: анекдо­ти, прислів’я, жартівливі оповідання й пісні. Літературні гуморис­тичні і сатиричні твори читачі, мабуть, люблять найбільше, особли­во якщо автор гармонійно поєднав правду життя з кращими фольк­лорними традиціями. Саме це вдалося І. Нечую-Левицькому в по­вісті «Кайдашева сім’я», яка вже друге сторіччя посідає почесне місце серед найпопулярніших творів української літератури. 

«Кайдашеву сім’ю» не можна читати без посмішки. Вона ви­никає вже з перших сторінок, коли автор подає діалог Карпа і Лаврі­на. Комічним є контраст між характеристиками дівчат, які вислов­люють парубки. Якщо для Лавріна дівчина «тиха, як ягниця», то для Карпа — «тиха, як телиця». Про красу дівчини молодший брат каже: «З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня». Старший брат на це відповідає своє: «Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка...» Сміх викликають несподівані по­рівняння, взяті з українського фольклору і з реального сільського побуту. Комічними є також інші діалоги: Мотрі і Кайдашихи, Оме­лька і Марусі. Описуючи ті чи інші події, автор ніби сипле народни­ми приказками й аналогіями. Горщик скавучить, «наче собака, що зав’язла в тину»; борщ бризкав здоровими бульками, наче старий дід гарчав; Кайдашиха про себе: «Оце заквітчалась сіном, як вівця реп’яхами»; Мотря — Кайдашисі: «Лучче лягайте на ліжко, та, про мене, беріть в руку бандуру, куріть люльку». Таких і подібних «пер­лів» у творі дуже багато.                                                                             

Комічною є також поведінка героїв, викликана окремими риса­ми характеру. Ось Мотря лізе на чуже горище за яйцями. Лаврін прибрав драбину — і жінка повисла на стіні. В руці в неї була курка, а в пазусі — яйця, «дуже делікатний крам». Смішним є по­чаток бійки за мотовило. Надзвичайно веселою видається сцена, коли святково одягнена Кайдашиха падає з воза тощо.

Що ж це за сміх у повісті, гумористичний чи сатиричний? Якщо сатира — це гостре осміяння, глумління, то «Кайдашева сім’я» ніяк не може бути такою. Адже І. Нечуй-Левицький не глумиться з своїх героїв, навпаки жаліє їх. Відомо, що критики визначили ко­мізм у повісті як «сміх крізь сльози». Справді, у творі зустрічаємо зворушливі сцени й описи, які викликають співчуття і до Марусі, і до Мотрі, і до Омелька, не кажучи вже про Лавріна й Мелашку — найбільш симпатичних персонажів.

Але говорити лише про гумор «Кайдашевої сім’ї» теж непра­вильно, бо він передбачає тільки доброзичливий жарт без різкого заперечення. Та хіба можна схвалювати те, що відбувається в роди­ні? Адже комічні ситуації викликані егоїзмом, бездушністю, безкуль­тур’ям героїв — рисами, яких слід позбутися, щоб життя стало спокійним і приємним.

Як бачимо, гумор і сатира у творі І. Нечуя-Левицького постійно переплітаються. Перший — набирає різкості й викривального ха­рактеру, а друга — стає добрішою, людянішою. Звідси і «сміх крізь сльози», — по-моєму, краще й не скажеш.