|
Народу ґеній, що не вмер, не вмре...
М. Рильський
Київ... Читаємо рядки роману П. Загребельного «Диво»: «Є міста, у яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність». Йдеш вулицями столиці і відчуваєш, що поряд з тобою крокує історія. Виходиш на майдан Богдана Хмельницького — і нараз зачаровує білокам’яне диво Софії Київської. Може, в ту мить, коли споглядаєш її і очей не можеш відвести, народжується в тобі митець?
Подумки ніби перегортаєш сторінки роману: «1965 рік. Провесінь. Надмор’я», «Рік 992. Великий сонцестій», «1941 рік. Осінь. Київ», «Рік 1004. Весна. Київ» — і подорожуєш із сучасного в минуле, потім, з глибини віків повертаєшся до віку XX. І дивуєшся, як письменник знайшов ідею, ті зв’язки, на яких тримаються події з різночасових плонщн, виразно перегукуючись між собою або й пояснюючи одна одну.
Образ архітектурної пам’ятки порушує питання духовного родоводу мистецтва, одвічне й невмируш;е творче начало, ш;о народжується в глибинних шарах історії, живе в них, передається від покоління до покоління невмируш;ою естафетою народного ґенія.
Софія уособлює й витоки народної етики й культури, спонукає до прагнення осмислити, ш;о ж лишає наш;адкам історія, проходячи крізь частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, ш;о саме з принесеного нею живе в нашому дні, ставши духовним активом сучасника.
Над багатьма складними питаннями б’ється в романі зодчий Сивоок, якому випало здійснити згодом великий творчий подвиг — вимріяти і подарувати людям диво дивне землі Руської — Софію Київську. Сивоок уже побував у багатьох чужих землях, прочитав силу-силенну старовинних фоліантів і замислюється над тим, ш;о ми сьогодні називаємо філософією мистецтва. У нього виникає підозра: а може, є на світі дві історії? Одна — та, ш;о забувається, відходить в минуле, бо приречена вмерти через її невигідність для можних світу, тільки скупі поодинокі натяки про неї зустрічаються в книгах. Сивоок іноді іронізує із соціальних стереотипів історії: «Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, а хтось приходив і просвщав їх... Чи то не велика брехня історії?»
Подолавши такі лабіринти сумнівів, Сивоок прозріває, вивиш;ується в людину, соціально набагато зрілішу від інших. Він нарешті збагнув причинно- наслідкову природу речей, їхню обов’язкову взаємопов’язаність.
Приходить до нього й своє розуміння суті мистецтва, наріжним каменем якого повинна бути правда. На кожну барву життя, думає Сивоок, повинна бути своя — неодмінно точна — барва мистецтва. У нього навіть склався своєрідний «табель про ранги» кольорів. Він твердо переконаний, ш;о «кожний випадок вимагає своєї масті, свого відтінку і ш;о барви, мов люди, бувають...» різні. Йому вдалося осягти символічне значення кольорів: «червона барва означає кохання й милосердя, небесна — вірність, біла — невинність, чорна — жалобу, смуток, а жовта — ненависть, зраду, золота ж — святість, досконалість, мудрість, поваїу». І це — не просто «технологія» мистецтва Сивоока, така собі примхливо вигадана химерія кольорів, це — колористичне віддзеркалення сил і пристрастей того світу, в якому судилося жити й боротися Сивооку за свою духовну незайманість.
«Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога — він сприймався як надійний притулок людського духу...» А виріс він із ш;едрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою.
«Диво!» — пише П. Загребельний. І справді, диво з див — Софійський собор — виквіт душі народної.
Похожие сочинения
| 
