|
Любов, як сонце, світу відкриває Безмежну велич людської краси.
В. Симоненко
Юність завжди бере своє, весняними вітрами мрій, неспокою, натхнення шугає в скронях, ніжним квітом любові спалахує в серці. І те п’янке, незбагненно солодке почуття переливається в чарівну Поезію. Василь Симоненко зізнається:
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
Інтимна лірика — особлива сторінка творчості митця. Вразливість його натури, щедрість і чистота почуттів тут виявилися настільки сильно, що найпростішими, найзрозумілішими словами поетові вдалося виразити найтаємніше, відкрити глибини майже непояснюваного:
Ну скажи, хіба не фантастично.
Що у цьому хаосі доріг...
Я тебе зустрів і не зберіг!
Лише свята любов до матері і Батьківнщни за своєю наповненістю і значущістю може порівнюватися із почуттями до коханої жінки:
Найпрекрасніша мати шдслива,
Найсолодші кохані вуста...
Любов несе не лише щастя, а й страждання, та все одно поет благословляє зливу почуттів, що освятили його душу. Ставлення до жінки сповнене у Василя Симоненка такої чистоти, такого світла, що одухотвореність кохання сягає найвинщх регістрів, конденсуючи неподільний згусток болю й умиротворення, тиші і грому.
Він кохав, як і жив, — сильно, безоглядно, до краю. І це повною мірою відбилося в його інтимній ліриці:
Дні і ночі думать про тебе,
Виглядати тебе щомить —
Лиш для цього, їй-богу, треба.
Тричі треба на світі жить!
Почуття поета живилися джерелами душевної ніжності. Тому кожне його зізнання звучить як поетична відвертість, бо
Те, що кидали ви, як намисто,
Міліонам красунь до ніг,
Я в душі недоторкане чистим Для одної для неї зберіг.
Симоненко переконаний, що любов робить людину щасливою:
Ти явилась мені — і здалося, що світ Помолодшав навколо на тисячу літ.
Чистим, нщрим і по-лицарськи благородним постає поет перед нами. Поведінка його ліричного героя з вірша «Моя вина» — зразок шляхетності, уміння поступитись, взяти на себе відповідальність за любов і шдстя, за помилки обох. У молодих, гарячих переважає здебільшого почуття, а не логіка вчинків, що досить часто призводить до розриву. Так би трапилося й з цими героями, якби юнак не мав мужності взяти на себе одного спільну вину і сказати коханій: «Пробач: моя вина».
Симоненко не приховує, що іноді пристрасть змінюється розчаруванням, кохання поступається перед байдужістю, бо, яків житті,
Є в коханні і будні і свята,
Є у ньому і радість і жаль.
Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль.
Даремно поет, перегортаючи сторінки своєї збірки інтимної лірики «Полум’я зорі», в останньому вірші «Прощай, мій зошите!» замислюється:
Чи сприймуть їх колись І прочитають люди —
Побачимо.
Навіки залишається з прихильниками таланту Василя Симоненка його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна Поезія.
Любов, як сонце, світу відкриває Безмежну велич людської краси.
В. Симоненко
Юність завжди бере своє, весняними вітрами мрій, неспокою, натхнення шугає в скронях, ніжним квітом любові спалахує в серці. І те п’янке, незбагненно солодке почуття переливається в чарівну Поезію. Василь Симоненко зізнається:
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
Інтимна лірика — особлива сторінка творчості митця. Вразливість його натури, щедрість і чистота почуттів тут виявилися настільки сильно, що найпростішими, найзрозумілішими словами поетові вдалося виразити найтаємніше, відкрити глибини майже непояснюваного:
Ну скажи, хіба не фантастично.
Що у цьому хаосі доріг...
Я тебе зустрів і не зберіг!
Лише свята любов до матері і Батьківнщни за своєю наповненістю і значущістю може порівнюватися із почуттями до коханої жінки:
Найпрекрасніша мати шдслива,
Найсолодші кохані вуста...
Любов несе не лише щастя, а й страждання, та все одно поет благословляє зливу почуттів, що освятили його душу. Ставлення до жінки сповнене у Василя Симоненка такої чистоти, такого світла, що одухотвореність кохання сягає найвинщх регістрів, конденсуючи неподільний згусток болю й умиротворення, тиші і грому.
Він кохав, як і жив, — сильно, безоглядно, до краю. І це повною мірою відбилося в його інтимній ліриці:
Дні і ночі думать про тебе,
Виглядати тебе щомить —
Лиш для цього, їй-богу, треба.
Тричі треба на світі жить!
Почуття поета живилися джерелами душевної ніжності. Тому кожне його зізнання звучить як поетична відвертість, бо
Те, що кидали ви, як намисто,
Міліонам красунь до ніг,
Я в душі недоторкане чистим Для одної для неї зберіг.
Симоненко переконаний, що любов робить людину щасливою:
Ти явилась мені — і здалося, що світ Помолодшав навколо на тисячу літ.
Чистим, нщрим і по-лицарськи благородним постає поет перед нами. Поведінка його ліричного героя з вірша «Моя вина» — зразок шляхетності, уміння поступитись, взяти на себе відповідальність за любов і шдстя, за помилки обох. У молодих, гарячих переважає здебільшого почуття, а не логіка вчинків, що досить часто призводить до розриву. Так би трапилося й з цими героями, якби юнак не мав мужності взяти на себе одного спільну вину і сказати коханій: «Пробач: моя вина».
Симоненко не приховує, що іноді пристрасть змінюється розчаруванням, кохання поступається перед байдужістю, бо, яків житті,
Є в коханні і будні і свята,
Є у ньому і радість і жаль.
Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль.
Даремно поет, перегортаючи сторінки своєї збірки інтимної лірики «Полум’я зорі», в останньому вірші «Прощай, мій зошите!» замислюється:
Чи сприймуть їх колись І прочитають люди —
Побачимо.
Навіки залишається з прихильниками таланту Василя Симоненка його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна Поезія.
Похожие сочинения
| 
