|
Три сторінки у «Роман-газеті». Чверть століття — за датами, ш;о стоять за віршованими рядками. Ще понад чверть століття мовчанки про цей твір. Така трагічна, моцартівська, назва — «Реквієм».
Я завжди уявляла собі цю жінку витонченою (портрет Модільяні!), деш;о погордливою. Бишуканістю, літературним снобізмом віяло від її перших ліричних збірок — ш;е б пак, освіта, виховання, належність до інтелектуальної еліти, початок століття, любов Гумільова... Хоч усе це і визначило таку долю. Ґї долю, долю її дитини, тему її творчості. Поеми, ш;о зростала чверть століття, народжуючись з болю й страждань, з коротких нотаток ш;оденника, із тривалих роздумів, з відчайдушного плачу та спокійних, твердих рядків поетичного заповіту. А життя її авторки, переростаючи, виходячи за рамки конкретної біографії Анни Ахматової, стало рядками історії країни, ш;о коріннями вросло у глибоку її давнину.
Починалося з короткого питання-наказу в єдиному прозаїчному уривку («Замість передмови»): «А це ви можете описати?» — і щось схожого на посмішку після її клятви: «Можу». Після цього не можна було відступити.
Зто бьіло, когда ульїбался Только мертвьій, спокойствию рад,
И ненужньїм привеском болтался Возле тюрем своих Ленинград...
<...> Звездьі смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь Под кровавьіми сапогами И под шинами черньїх «марусь».
Три роки між двома строфами. Три роки, пов’язані із страшенними чергами, то освітлені надією, то обпалені відчаєм. Три роки, протягом яких все ж ніяк неможливо було повірити, що це — її доля, її життя, настільки божевільним здавався той світ.
Зта женщина больна,
Зта женнщна одна.
Муж в могиле, сьін в тюрьме.
Помолитесь обо мне.
Нет, зто не я, зто кто-то другой страдает.
Я бьі так не могла, а то, что случилось,
Пусть черньїе сукна покроют,
И пусть унесут фонари...
Може, її чорні вишукані сукні й були колись передчуттям цієї жалоби? Мабуть, безтурботна юність, щасливі роки дівочості дали змогу витримати...
Тут і російська історія: «Буду я, как стрелецкие женки, Под кремлевскими башнями вьіть», — і молитва, і звичайно ж, Пушкін.
Мабуть, уривок його рядка «каторжньїе норм» зовсім не випадково взятий у лапки, тому що у головного поета її життя потім іде «темницьі рухнут»?
Надія жевріє, хоч строфа за строфою, тобто рік за роком, повторюється образ великої жертовності:
О твоем кресте вьісоком И о смерти говорят.
Може, є для неї два життя: реальне — з чергами до віконця в’язниці з передачею, до приймалень якихось урядовців, з німим плачем на самотині, і вигадане — де у думці, у пам’яті вони живі й вільні?
И упало каменное слово На мою еще живую грудь.
Ничего, ведь я бьіла готова.
Справлюсь с зтим как-нибудь.
У меня сегодня много дела:
Надо память до конца убить.
Надо, чтоб душа окаменела,
Надо снова научиться жить... —
так починається строфа-главка з 1939 року, і назва її — «Вирок».
Але найголовніша, на мій погляд, глава цієї поеми — «Розп’яття». Незважаючи на епіграф з Біблії, її зміст значно ширший і від конкретного епізоду з життя поетеси, і від біблійного сюжету. Він стає символом, бо ш;о ж може перевершити святу материнську любов та її страждання за муки дитини:
А туда, где молча Мать стояла.
Так никто взглянуть и не посмел...
Мабуть, саме після цього пережитого поет дає собі право на цей епілог-узагаль- нення, епілог-заповіт, епілог, який за обсягом займає майже третину всієї поеми:
И я молюсь не о себе одной,
А обо всех, кто там стоял со мной...
Для них я соткала широкий покров Из бедньїх, у них же подслушанньїх слов,
О них вспоминаю всегда и везде,
О них не забуду я в новой беде...
Ахматова, яка завжди цінувала і відстоювала свою поетичну індивідуальність, своє суто жіноче обличчя, знову створює, як провіщає, образ страждання:
И если зажмут мне измученньїй рот,
Которьш кричит стомильонньїй народ...
Навіть це скорочене «стомильонньїй» теж, мабуть, не тільки заради рими — саме так вона могла чути це слово у чергах.
А если когда-нибудь в зтой стране Воздвигнуть задумают памятник мне, —
починаються карбовані рядки, майже по-пушкінському урочисті, — поетеса заповідає поставити його
...здесь, где стояла я триста часов И где для меня не открьіли засов.
Затем, что и в смерти блаженной боюсь Забьіть громьіхание черньїх «марусь».
Забьіть, как постьілая хлопала дверь И вьіла старуха, как раненьїй зверь.
Цього не можна забути, вона не має права забути заради тих, іцо стояли з нею поруч, тих, іцо так і не повернулися із в’язниць і таборів. Це заради них звучать скорботні й горді у своїй скорботі й жалобі рядки «Реквієму» — за чоловіком та сином, за своєю долею страждаючої жінки й матері, за чорними годинами батьківщини.
Похожие сочинения
| 
