|
Харків^ Харків^ де твоє обличчя?
П. Тичина
МІЙ рідний Харків — це не тільки місто заводів і фабрик, наукових інститутів та великої кількості навчальних закладів. «Обличчя» Харкова — це його славні традиції, працелюбні, нщрі, веселі мешканці. П. Загребельний писав: «Є міста, в яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність». Цей вислів стосується і Харкова. І це справді так! Йдеш вулицями міста: Сумською, Пушкінською, Полтавським шляхом, а поряд з тобою крокує історія. Вийдеш за місто — і там супроводжує тебе слава легендарних предків, що іменами своїми прославили Батьківнщну, народ, Україну.
Зупинімось, мандрівнику! Відпочинь під крислатим гіллям цього предковічного дуба, припади губами до цілющої води цієї криниці. Саме тут земля-мати оберігає для нащадків «не змиті вічності дошдми» сліди Григорія Савича Сковороди.
Площа Поезії... Вона чула голоси тих, хто є окрасою світової літератури. Володимир Сосюра, Майк Йогансен, Володимир Маяковський, Теодор Драйвер, Свген Свтушенко, Борис Чичибабін — усіх не перелічити.
А тепер зупинімось біля цієї ошатної споруди. Будинок «Слово» — так називали її харків’яни. Це тут, у буремні 20—30-ті роки, жили й творили ті, чиї імена складають сторінки славної і водночас трагічної книги. Вони внесли в українську літературу XX сторіччя свіжий струмінь Відродження. Звідси пішли вони по тюрмах та концтаборах, щоб тільки через десятки років повернутися до рідного народу. Назавжди закарбуються золотими літерами на скрижалях нашої історії імена представників Розстріляного Відродження: Микола Хвильовий, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Григорій Епік.
Харків має багаті театральні традиції. Біля їх витоків стояв Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко. Його «добрий голос» про земляків своїх із Лип- ців та Гончарівки до цього часу наповнює наші душі доброю, ищрою усмішкою. А ш;е, стоячи на Театральній плоиц, вклонись пам’яті Леся Курбаса — режисера світового рівня. Його постановка Кулішевої п’єси «Мина Мазайло» захопила глядачів своєю оригінальністю. Але той «жорстокий і весь в крові час» задушив бурхливі емоції та аплодисменти. І свій наступний, і останній спектакль митець ставив на Соловках.
Згадується тут і ім’я Гната Хоткевича, який подарував світові прекрасні літературні твори і відкрив українську бандуру для далеких континентів.
Багато імен наших славних земляків бачимо в путівнику літературного музею. Декілька виставочних залів присвячено творчості Квітки-Основ’яненка, є кімната, звідки завжди лине реквієм пам’яті, безсмертними для прийдешніх залишаться ті, хто в тридцяті роки сміливо дивився правді в очі, не зрадив народ, не схибив з обраного шляху. Вони — наша совість, наша гордість, наша пам’ять.
Ідеш вулицями далі — й задумливо зупиняєшся ледь не коло кожного будин- ку-пам’ятника. Яка велич, яка краса, яка незвичайність! Це і класичні стилі і монументалізм тридцятих років. Вражає! І спадають на думку рядки М. Рильського:
Народу ґеній, ш;о не вмер.
Не вмре від жодної гармати.
Пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку. Низько схилімо голову перед ґе- нієм Кобзаря, який був гнівною мовою поневоленого народу, який відродив «нашу думу, нашу пісню» і підніс їх до вершин світового мистецтва.
А чим живе Харків сучасний? Завітаймо до спілки письменників міста. Який казковий дивосвіт! Моє захоплення — поезія, бо, як твердить Ліна Костенко:
Поезія — це завжди неповторність.
Якийсь безсмертний дотик до душі.
На поетичному обрії Харківнщни — імена Ігоря Муратова, Інни Христенко, Миколи Шаповала, Юрія Стадниченка, Івана Перепеляка, Олександри Ковальової, Ірини Мироненко, Віктора Бойка, Анатолія Перерви та багатьох інших. Поети звертаються до проблем вічних, загальнолюдських. Звучать у творах ідеї гуманізму і милосердя, любові до рідної землі, свого народу, нашої прекрасної мови. М. Шаповал натхненно зізнається:
Люблю степів вітри гарячі.
Люблю свій край, люблю свій дім.
Люблю ту землю, де родився.
Люблю до нестяму пісні.
Яких я від людей навчився...
Харків’янку О. Ковальову хвилюють теми про минуле і сучасність, пошуки неминунщх цінностей, філософські роздуми про життя, тривога за майбутнє.
«Поезія — це мова молодих». Харків — місто Юності. Твори про кохання Ю. Стадниченка завжди знаходять своїх прихильників, які прагнуть знайти відповідь:
Чому приходить кохання,
Чому кохання минає?
Завдання поезії, як і всього мистецтва, пробуджувати в людині прекрасне і вічне, сіяти в душі зерна добра, справедливості, істини, застерігати від кроків поспішних і необдуманих, вберігати народ від історичного безпам’ятства.
А поет І. Перепеляк у вірші «До поезії» розкриває своє розуміння завдання митця в суспільстві та значення Слова.
Читаєш рядки віршів харківських поетів — і віриш у те, ш;о незгоди та трудно- ш;і не зупинять весняного буяння нашої культури. Натхненне слово допоможе людям у скрутні часи. Сучасні митці продовжать славою уквітчувати рідне місто.
Похожие сочинения
| 
