|
Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.
А.Малинто
Андрій Малишко народився і виріс на наддніпрянських кручах, його вели у світ обухівські дороги і київські тракти. І це не географічні пунктири долі, а той духовний материк, ш;о виховав його як людину і поета і увічнився в його художньому слові:
Пам’ятаєш?
У камені, в колії добрій,
Чи літо, чи осінь або допщк-пороша.
Простеляла для мене далекий обрій.
Дорогу під яворами. Моя найдорожча.
Від рідної неньки навчився Андрій Малишко розуміти й любити народну пісню. У річипц народного духу знайшов він справжні цінності, поняття добра і зла, правди і кривди, краси й незугарності — незрадливу й нерозчинну спад- ш;ину. Від неї починається і до неї витоком діалектичної спіралі повертається під кінець життя поетична думка одного з найбільш народних українських ліриків середини XX століття — Андрія Малишка.
Звертаючись до вічної теми людської долі, призначення людини на землі, поет іде від глибинного засвоєння народної етики як життєтворчої сили. Постійно й послідовно прагне митець впровадити її в дійсність, утвердити справжньою шкалою морального відліку, дзеркалом суджень про себе і світ. Взаємодія суспільної реальності і живої для Малишка народної моралі, приш;епленої йому піснею і казкою, небом і вітром дніпровим, батьківською наукою і маминою ласкою, — це ключ до розуміння всієї творчості поета.
Поезію Малишка пронизує пафос активної життєвої позиції співвітчизни ка, натхненного прикладом попередніх поколінь. Це цілком відповідало склад йому духові часу: і ш;ирому пориву народу, ш;о завзято будував нове життя, і лукавій ідеї самозречення особистості «во ім’я» світлого майбутнього, ш;о до зволяла «вождю всіх часів і народів» робити з тієї особистості ш;о заманеться
Але Малишко не так намагався відбити героїку своєї епохи та її винятко вість, як у фактах героїчних діянь вичитував моральні заповіти свого роду, гуманістичність вікових світоглядних орієнтацій цілого етносу. В алегоричному образі бусла поет показує людину, яка понад усе любить свою землю, свій дім, свою родину:
Не смійтесь, я теж на бусла схожий Такою ж любов’ю до отчого дому.
У роки Великої Вітчизняної війни, які потребували від нашого народу напруження всіх фізичних і духовних сил, мобілізується і вірш Малишка. Правда життя і смерті змиває у нього накип бадьористої декларативності, лишаючи чисте почуття і проникливе бажання художника. Тілами синів і дочок народу заповнилася прірва між ідеєю і життям, бо тільки волелюбні ідеали народної етики, ш;о кликали до самопожертви й героїзму, бо тільки сумлінний, високопоетичний погляд на світ могли захистити і світ, і саме життя. Як не гірко усвідомлювати, але єдиний раз на віку поет дійшов узгодженості своєї поетики і реальності саме в роки війни, коли суспільству була вкрай потрібна моральна сила, речником якої стало слово, а оспівуваний поетом героїзм і людинолюбний дух виражав не окремий епізод реаль-
* Бусел — чорногуз, лелека.
ності, а її істинну суть. Людина, якою вона насправді є, з усіма своїми болями й радощами, круто вимішаним земним «я», була відображена у Малишка з небаченою достеменністю. Скільки добра й драматизму в образі кашовара з однойменного вірша: скінчилася його роль на війні, завершилося його мале діло, лишилися чуйність і совість, які й допомогли вистояти й виконати належне. Це — головне, а решта — маршал ти був чи їздовий — небагато важить на терезах часу. Починається нове життя, але моральні засади ті самі, що й рік, і століття тому. Решта важить небагато.
Кожний вірш циклу «Україно моя!» звучить як продовження давно розпочатої й веденої подумки розмови зі своєю землею. Персоніфікована Вітчизна, «польова моя мрійниця», «крапля у сонці з весла», згорьовані батько і мати, є учасницею діалогу, мова якої передається через роздуми і поривання ліричного героя, відлунюється зміною тону й теми в кожному наступному вірші.
Справжнім трагізмом перейняті рядки поета про його нерозривний зв’язок із землею, яку доводиться лишати: «Я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг». Та ось у голосі Вітчизни він чує інші ноти, які прояснюють його затуманений сльозою погляд і видобувають із серця слова воїнської самопосвяти. Не тільки болем, а й святим гнівом сповнена рідна земля, і митець долучає свій голос до великої клятви народу:
Буду дихати, падать, рости й воювать до загину.
Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.
Не скоро ще заговорить поезія про ціну, що її платить народ у цій боротьбі, а Малишко у своїй відвертій розмові з Вітчизною скаже про майбутнє і переможне, радісне, і водночас порубцьоване війною, бідою гартоване, але через те дорожче:
Вставай, моя рідна, розлуки доволі.
Які ми з тобою ще будем багаті —
Веселкою в небі, барвінком у полі.
Розплатою — маттю при спаленій хаті...
Простіть, якщо словом кого запечалю.
Далекі мої, дорогі, помарнілі!
В останній період творчості Малишко відмовляється від спроб примирити гуманістичну народну етику з реальною практикою життя, а з упевненістю в правоті народу протиставляє його здоровий глузд химерному поступу новітньої цивілізації, її хижим зазіханням на мораль, на гармонію людини і природи, що відбивається в його неприйнятті науково-технічної революції.
У книгах «Дорога під яворами», «Рута», «Серпень дупгі моєї» звучать тривожні роздуми про світ і поступ. Природа виступає в поета суддею суспільної практики і незрадливим моральним орієнтиром:
У круглястім беретику.
Лиш похилений трохи.
Мій малий амулетику На краєчку епохи.
«Соняшник»
Образ Вітчизни в Малишка злитий з категорією долі — гіркої і ш;асливої, невичерпної і до болю короткої — долі, в якій життя особистості мить у мить переливається в буття Батьківш;ини. Це — неосяжний світ, поділений між «мною, тобою і кимось третім», поділений і неділимий.
Похожие сочинения
| 
