|
Коли ведуть розмову про любовну лірику XX століття, Маяковського або не згадують зовсім, або згадують в останню чергу. Навіть іноді дивуються: як це, Маяковський — агітатор, горлач, ватажок і раптом кохання! Якось «не вписується» у деяких це поняття в образ...
Я дещо заздрю тим, хто вперше відкриє для себе сторінки його ранніх, «непрограмних» колись віршів і поем, тобто відкриє для себе нового Маяковського, великого і в боротьбі, і у ненависті, і в коханні, Маяковського, який вимірює любов великими масштабами — «громада-любов»:
На мне с ума сошла анатомия:
Сплошное сердце — гудит повсеместно.
Він навіть одній з ранніх своїх поем дасть назву «Люблю!» Його кохання не просто безмежне — космічне.
Послушайте!
Ведь, если звездьі Зажигают —
Значит — зто кому-нибудь нужно?
Значит — зто необходимо,
Чтобьі каждьій вечер Над крьшіами
Загоралась хоть одна звезда?!
Кохання, що виростає до зірок, охоплює все навкруги, розчиняючи і підіймаючи твою душу, кохання, без якого ні жити, ні дихати, ні творити.
До речі, майже неможливо сказати, де закінчується ліричний герой і починається сам поет.
«Мне ни один не радостен звон, Кроме звона твоего любимого имени». Вірш так і названо іменем коханої — «Лілічка».
Це не лише безмежна ніжність, ш;ирість — це якась відкритість душі, чутливої, глибоко вразливої, дійсно великої в усіх проявах своїх почуттів:
Дай хоть
последней нежностью вьістелить твой уходяш;ий шаг.
«Лилечка»
Имя твоє я боюсь забьіть, как позт боится забьіть какое-то
в муках ночей рожденное слово, величием равное Богу.
Тело твоє
я буду беречь и любить,
как солдат,
обрубленньїй войною,
ненужньїй, ничей,
бережет свою единственную ногу.
«Облако в штанах»
Недарма ж саме у Маяковського, причому не пародійно, а всерйоз з’явиться пушкінський образ:
Я сейчас же
утром должен бьіть уверен, что с вами днем увижусь я.
«Юбшейное»
Кохання у Маяковського зростає до символу, до узагальнення:
Любить —
зто с простинь, бессонницей
рваних,
срьіваться,
ревнуя к Копернику...
Але найголовніше, ш;о мене приваблює у любовній ліриці Маяковського — це його велика вимогливість у коханні. Вимогливість до себе, до свого почуття, до коханої. Бажання бути гідним дійсно високої любові.
Не поймать
меня
на дряни,
на похожей паре чувств,
Яж
навек
любовью ранен — еле-еле волочусь.
«Письмо товарищу Кострову из Парижа о сущности любви»
Життя поета, його вибір свого шляху, своєї долі визначає вибір кохання. Не можна розділити життя на громадське й особисте — це сплавлене у самому серці:
В поцелуе рук ли, губ ли, в дрожи тела близких мне
красньш
цвет
![]()
тоже
должен
пламенеть.
«Письмо Татьяне Яковлевой»
Кохання живе поруч у найскрутніші часи, дає змогу не тільки перемогти труднош;і, але й посміхнутися над ними:
Не домой, не на суп,
а к любимой в гости,
Две морковинки несу
За зеленьїй хвостик.
Я
много дарил
конфект да букетов,
но больше всех
дорогих даров.
Япомню
морковь драгоценную зту и пол-
полена
березовьіх дров...
Може, саме тому й віриш, коли поет каже: «Я землю зту люблю!» Починаєш сприймати Маяковського не плакатно-далеким, не бронзовим пам’ятником, а живим сучасником, людиною, ш;о вміє страждати й засвічувати зірки, людиною, яку бентежить високе й вічне.
в ночи Млечпуть серебряной Окою, я не спепіу, и молниями телеграмм Мне незачем тебя будить и беспокоить...
Похожие сочинения
| 
