|
И читатель вероятньїй Скажет с книгою в руке — Вот стики, а все понятно:
Все на русском язьше.
О. Твардовський
Чи може бути незрозумілою ця «Книга про бійця», якщо вона пов’язана з народним життям так, що інколи здається, ніби немає ніякої можливості відокремити її від народної творчості? А народ завжди говорить правду про своє життя, якою б гіркою вона не була. Тобто я хочу сказати, що «Василій Тьоркін» — це богатирський епос про Велику Вітчизняну війну, що складається із окремих бувальщин.
У поемі автор показав війну такою, як вона є — від атаки до привалу чи бані. Ми бачимо не стільки авторську, скільки загальнонародну точку зору на все, що відбувається. Поема написана мовою досить звичною і зрозумілою будь- якій російській людині, чим би вона не займалася і яку б освіту не мала.
Так, у четвертій бувальнщні — «Про війну» — Твардовський використовує народну приказку
Тут не скажешь, я — не я,
Ничего не знаю.
Не докажешь, что твоя Пьінче хата с краю.
У п’ятому розділі — бувальнщна «Тьоркіна поранено» — зустрічається каламбурний приспів «Тула, Тула, Тула я — Тула родина моя».
Є у поемі звичайні казкові висловлювання, наприклад у першому розділі «На привалі»:
Как ни трудно, как ни худо, —
Не сдавай, вперед гляди,
Зто присказка покуда,
Сказка будет впереди».
У восьмому розділі «Два солдати» ми чуємо відгомони народної казки про розумного і майстерного солдата і жадібну стару.
Інколи у поемі відчуваються пісенні інтонації народних або тодішніх популярних пісень. У розділі «Гармонь», наприклад, чутно підтекстом пісню
Б. Ласкіна «Три танкісти». І весь цей розділ пройнятий духом народності: від мови самого автора-оповідача до діалогів бійців.
Я не можу навести відтіля цитату, тому що треба було б цитувати все. Недаремно майже відразу цей розділ прийшов на естраду разом із баяном, щоб уже ніколи не розлучатися із народними наспівами, із піснею, частівкою, приспівами у танці.
Серед розділів «Тьоркіна» є трагічний розділ, який, за словами самого автора, писався під впливом старовинної пісні про солдата «Тьі не вейся, черньїй ворон, над моєю головой», відомої ще з російсько-турецької війни кінця XIX століття. Розділ «Смерть і воїн» весь побудований на фольклорному матеріалі, на казковому мотиві боротьби зі смертю.
За далекие пригорки Уходил сраженья жар.
На снегу Василий Теркин Неподобранньїй лежал.
Снег йод ним, набрякший кровью,
Взялся грудой ледяной.
Смерть склонилась к изголовью:
— Ну, солдат, пойдем со мной.
Тяжкою була ця боротьба, і не раз слабнула людина і готова була скоритися. Тільки годину відпустки в День Перемоги просив він у смерті, затремтівши «на ліжку сніговому». Смерть не відпускала, і тоді солдат прогнав її.
Так, герою поеми було не раз важко, тому що
Все обидві он изведал.
Он терял родимьій край.
Но одну политбеседу Повторял: «неуньївай...»
Народний гумор, що пронизує всю «Книгу про бійця», — це гумор особливий, який надає твору почуття перемоги. «Тьоркін зовсім не підрядився кепкувати під час кожної зустрічі й незручної нагоди... Людина, яка сильніша за смуток, страх, розпач; людська свобода, торжество людини над тим тягарем, який вона піднімає, — такий сенс цього гумору» (В. Олександров).
Ось у цьому і є, на мою думку, головна правда про війну, яку міг розповісти
О. Т. Твардовський своєму тямущому читачеві: вона не у великих задумах стратегів чи «окопній корості» (це слова О. Межирова), а в самовідчуттях народу, відтворених для нього, про нього і його мовою. Інше — дрібниці воєнного побуту: суп і каша, орден, переправи і привали, рани і контузії, нарешті, сам бій «не заради слави — заради життя на землі».
Похожие сочинения
| 
