|
Багато творів поета Дмитра Павличка присвячено проблемам розвитку української національної культури, історії, мови. Він починав навчання в польській школі, де українська мова, рідна для Павличка, була заборонена. Гіркоту зневаженої гідності виллє поет пізніше у віршах: «За мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати мені...» З дитинства у нього любовне, бережливе, трепетне ставлення до рідного слова. Захист і турбота про його розвиток стануть для поета справою обов’язку й честі.
Про рідну мову, її значення в житті кожної людини роздумує поет у багатьох віршах. Один із них — «Ти зрікся мови рідної». Непщсна та людина, яка зреклася рідної мови. Від неї відвернеться, не прош;аючи зради, рідна земля, перестане родити; гілка на вербі зав’яне від доторку зрадника, заросте і зникне в безвісті слід, від її ласк закам’яніє друг і посивіє рідна мати, від її погляду серця й зірки обернуться на сліпе каміння — і ні з ким буде розрадити журбу, ніхто не захоче розділити печаль і втішити в горі. Такій людині немає прош;ення.
Роздумам про мову присвячено вірш «Лист до одного знайомого в справах філологічних». Якби злі і добрі люди мали окремі мови, то легше було б чесним людям боротися із дурними, боягузами, злодіями, вбивцями. Але кожна мова, як та земля, може родити пшеницю і осот. Кожна мова — як дерево, з якого можна зробити колиску чи труну, залежно від того, ш;о хто хоче подарувати своєму братові. Перевертень, який згасив у собі рідне слово, чужою мовою ніколи не зігріє людської душі:
... не буде
Братам колиски дарувати —
Хто рідну маму в домовину Живцем поклав би. А як буде, —
В колисці діти вкалічіють!
У вірші «Якби я втратив очі, Україно» ліричний герой, устами якого говорить сам Дмитро Павличко, замислюється над тим, яке б він обрав рішення, якби доля поставила його перед трагічним вибором втратити зір чи слух. І доходить висновку, ш;о зміг би жити, хоч як би це не було страшно, не бачачи «ланів, поліських плес, подільських ясенів, Дніпра, ш;о стелить хвилі». Красу навколишнього світу донесла б до нього його солов’їна мова, і втрачений світ знову б заяснів від сяйва слова. А глухоти він не міг би пережити, бо «не вкладе ніхто в печальні жести шум Черемоша, співи солов’я».
«Не чути материнської мови — ото була б загибель — смерть моя», — такого висновку доходить поет.
Після перебування в Монголії Д. Павличко написав цикл поезій «Вірші з Монголії», де розповідає про свої враження від побаченого там. Одне із найси- льніших вражень — ставлення монголів до рідного слова (вірш «Між горами в долинах — білі юрти»). Вони по-синівськи бережуть рідне слово, рідну мову. Якби їхній Будда запропонував їм за їхню мову найцінніші дари, навіть півсвіту, вони б нізаш;о не віддали своєї мови, бо вона для них усе — «ш;оденне чудо, сонця зір, дух народу».
з гіркотою і болем дорікає поет своїм землякам, які, відцуравшись рідної мови, стали манкуртами, втративши повагу до себе в цивілізованому світі.
Мова, як пише поет у вірші «О рідне слово, хто без тебе я?», — це найцінніший скарб, який
... у спадок віддали мені Мої батьки і предки невідомі.
Що гинули за неї на вогні.
Без рідного слова людина перетворюється на німого жебрака, старцюючого бродягу, на мертвяка у саркофазі.
У рідній мові все: пісня, сила, відвага, натхнення для дупгі і спрага для серця.
Так нехай живе наша мова вічно — солов’їно дзвенить у нашому домі і в домі наших правнуків.
Похожие сочинения
| 
