|
1882 рік... З кількох губерній селяни зібралися в Одесі, звідси їх везтимуть пароплавом на нові землі, у новий, ще нікому не відомий край. Важкий морський шлях чекає на сміливців: через Індійський океан аж до гирла Амура. Але нічого не поробиш, жити в Україні немає ніякої можливості: землі не вистачає, волі, яку так усі люблять і цінують, нема. Отож...
...Рідну землю покидали, уклін їй складали, береги сльозами поливали і довго- довго руками та шапками з моря Чорного махали, у краї чужі, далекі, за тридесять земель-морів, на край світу мандрували, щастя-долі шукали. Мимо берега Турецького, ще й мимо Босфору пропливали. Царгород, Стамбул і всю Туреччину обминали, де діди-прадіди на гаках та палях гинули, бо султанові страху наганяли... А потім якоюсь «канавою» в інше море вибирались і увесь світ кругом на обмін об’їздили. Коло Індії їх донц обливали-мочили. Біля Цейлону вітри пекли- сушили. В Бомбеї вони воду пили, в Сінгапурі сльози лили... Китай обминали, — на голому горинц купою лежали, пальці гризли і сльозами запивали... Та віри в шдстя своє щербате і в силу свою двожильну не втрачали. Ні, ні!
Отак і пливли. Здорово мандрували...
І чого тільки, чого не надивились, не набачились! А в край дикий, аж під Японію, як прибули та на землю як стали, та все його кляли-проклинали. Чи їли, чи спали, — все свій край далекий, ясний споминали.
Для початку з половини перемерли. А далі позвикали. А позвикали — то й зажили! Ого! Ще й як зажили!
Серед цих першопрохідців були й старі Сірки. Минали роки. Люди утворювали на Далекому Сході цілі міста, назви їм давали свої: Чернігівка, Київ, Полтавка, Україна, Катеринославка тощо. Дійсно, багато не витримало труднощів. Але Сірки не такі. У них дух переможців. Вони вирішили кинути виклик суспільству — «по-своєму таки віку доживати». І не злякало їх те, що більшовики повели насильницьку політику — розкуркулювання. Сірки — справжні господарі. Тому вони вирішили відокремитись від інших і не піддатися колективізації.
Тепер родина живе у лісових нетрях Сіхоте-Аліня. До найближчого поселення, що складається із кількох хат, — 50 кілометрів. Здавалося, що ніхто і ніщо не може порушити їхній спокій. Але сталася несподіванка — у їхнє життя увірвався ще один українець, ще один переселенець, але вже недобровіль- ний. Григорій Многогрішний, рятуючи від звіра Наталку, дочку старого Сірка, поранений, втратив свідомість, і дівчина принесла його на собі додому.
Саме через враження цього хлопця, через його думки ми і дістаємо уявлення про те: хто такі Сірки, чим вони займаються, як живуть. Тільки Григорій прийшов до пам’яті, побачив у кімнаті образи в рушниках, матір в очіпку та старовинній спідниці, молоду дівчину, руками якої в кімнаті усе так дбайливо уквітчано. Пізніше, коли хлопець вийшов на вулицю, побачив город, пасіку і глечик, ш;о висів на стовпчику загорожі. Усе свідчило про те, ш;о тут живуть справжні українці. І Григорій не помилився. Національна забарвленість життя Сірків була не лише зовні. Вони жили за старими звичаями, підтримували традиції предків.
Найголовніше, ш;о зберегли Сірки від своїх пращурів, це духовна незалежність, гідність, а від того — і моральне здоров’я. Кожен член родини Сірків є особистістю абсолютно природною, такою, ш;о живе у злагоді з собою та з найближчими людьми. Велику роль у цьому відіграє, звичайно, природа. Сірки близькі до неї, добре знають і розуміють її. Але водночас природа і загартовує їх. Цей екзотичний край страшний, і якш;о людина залишиться тут сам на сам із природою, то змушена буде боротися за своє виживання. Сірки ж відчувають себе переможцями.
Фізичну та моральну силу родини підкреслює ш;е й той факт, ш;о вони ледь не єдині у цьому краї ловлять тигрів. А впіймати такого звіра живцем — справа серйозна і нелегка, це найвиш;е мистецтво. Захоплює також гармонія, яка панує в родині Сірків. Усе тут ґрунтується на взаємоповазі та взаєморозумінні між членами родини. Такі стосунки — наслідок прадавніх традицій української сім’ї.
Голова родини — Денис Сірко — основний працівник, фізично сильний, кремезний, з ш;е не втраченою реакцією мисливця. Але він не тільки знаменитий мисливець, він ш;е і творча людина. Пригадаймо, як він, розповідаючи про своїх предків, ш;о пливли до Далекого Сходу морем, перетворювався на кобзаря. А під час Різдва перед нами постає і зовсім інша людина, ш;о є носієм народної культури.
Але не тільки цим вражає нас Денис. Не можна забути і того, ш;о це великодушна, розумна людина. Він одразу зрозумів, ш;о Григорій — незвичайний гість, ш;о ним ш;е будуть цікавитись, тому приймає його до своа родини, ставиться до нього як до сина.
Берегинею усього роду Сірків є мати. Вона справжня господиня, чекає на повернення з полювання свого чоловіка і дітей. Будучи вивезеною з України ш;е дитиною, вона все ж таки пам’ятає своїх предків, зберігає історію свого роду, тужить за Батьківш;иною. Саме вона, ця проста жінка, створює атмосферу добра, злагоди, взаємоповаги і взаєморозуміння.
У таких славних батьків і діти прекрасні. Гриць Сірко, цей справжній тигролов, який живе життям тайгового мисливця, не втрачає і моральних якостей. Він розумний, як і батько. Коли у Хабаровську разом із Григорієм Многогрішним він прийшов до НКВС, ш;об зареєструвати рушницю, одразу ж оцінив становиш;е і вирішив не ризикувати життям свого гостя: «Іди геть! Чекай на вулиці!» Звідки в цьому дикому хлопчиську стільки розуму і обережності? Сказано ж — тигролов!
Винятково чуйною, гордою, сміливою, мужньою і рішучою є сестра Гриця Наталка. Вона не боїться тайгових труднонцв, разом із чоловіками ще на полювання, разом із матір’ю підтримує сімейне вогниш;е. Наталка здатна віддати своє життя за шдстя і порятунок свого коханого Григорія. Заради милого вона залишає свій дім і ще за ним у невідомі краї. Мабуть, саме так ш;е 1882 року її бабуся поїхала за дід усем.
Своїм характером, здатністю відстояти право на ш;астя дівчина нагадує свою далеку тезку Наталку Полтавку із п’єси І. П. Котляревського. Героїня Багряного гідно доповнює галерею жіночих образів, створених українською літературою.
Образами Гриця і Наталки Сірків автор стверджує, що молодь наша рішуча, сильна, здатна вершити великі справи. Усе це завдяки тому, що мають вони міцні корені, дружну родину, славний рід, тому що кожен з них відчуває, що для них рідна земля. Кожен з них незримими зв’язками сполучений з Україною і може з гордістю сказати: «Я син України, України син».
Похожие сочинения
| 
