Розстріляне українське Відродження

Багата і славна Україна іменами письменників і поетів, краш;і з яких були совістю і сумлінням народу, виразниками його прагнень і сподівань. Талановитими, чесними письменниками представлена українська література XX століття. У 20-х роках у нашу літературу прийшли численні таланти, які невдовзі заявили про себе на повний голос. 20-ті роки називають «українсь­ким Відродженням», бо то дійсно був час справжнього відродження україн­ської літератури, театру, образотворчого мистецтва.

Але, на жаль, той період відродження був надто коротким. У другій поло­вині 20-х років починаються «літературні дискусії», далі — судовий процес над учасниками неіснуючої, вигаданої СВІ, жахливий голодомор 1933 року. І наре­шті — 1937 рік, який ш;е називають «апоґеєм виниш;ення цвіту української нації», «розстрілом українського Відродження».

Про письменників України, які стали жертвами сталінських репресій, роз­повідає книга «З порога смерті». Скільки було загублено талановитих відомих письменників і молодих, які тільки-но заявили про себе. Справедливо кажуть, ш;о в ті часи був підрубаний генетичний корінь нації.

Одним із найвідоміших письменників того часу був Микола Хвильовий. Чесний і безкомпромісний, повіривши в ідеали революції, письменник не міг змиритися з методами правління нової влади, не виніс ідеологічного цькуван­ня і покінчив життя самогубством.

Серед загублених — Микола Куліш, талановитий драматург, якого називали українським Мольєром. Саме в нашому місті — у Харкові — були поставлені його п’єси ґеніальним режисером Лесем Курбасом у знаменитому театрі «Березіль».

Вражає такий факт: у 30-х роках мешканці 40 квартир із 66 письменниць­кого будинку «Слово» у Харкові були репресовані. Тоталітарна система робила все, ш;об назавжди викреслити з нашого життя імена найкраищх літераторів, які не підкорилися їй, не захотіли стати сліпим знаряддям у її руках.

По-різному склалася їхня доля. Одні, як Микола Хвильовий, покінчили самогубством, інші були репресовані, загнані «в оту Сибір неісходиму» або на Соловки. Деякі змушені були еміґрувати (Іван Багряний, Улас Самчук, Василь Барка та багато інших), але й на чужині продовжували служити рідному наро­дові своїм словом.