|
Коли мені спадає на думку це дзвінке незвичайне ім’я — Пастернак, я чомусь відразу думаю навіть не про «Зимову ніч» — таємничу пісню-заклинання, не про переклади сонетів Шекспіра, взагалі не про окремі якісь вірші, а про цілу тему його поезії. Одного разу я навіть спіймала себе на тому, ш;о майже усі закладинки у моїй кишеньковій збірочці Пастернака про це саме. Про поета і поезію. Про творця й творчість. Про Людину та її створення, дитину, любов, страждання, продовження. Про відбиток себе на Землі.
Поезія Пастернака — не самоціль, не те, ш;о виникає у паперовій тиші письмового стола, у певні години роботи, ш;о можна відкласти, зробивши перерву, а потім знову повернутися до розпочатих рядків. Вони — поруч, в усьому.
Февраль. Достать чернил и плакать!..
Звичайно, відразу ж, із першого рядка, розумієш, ш;о це таємниче чорнило — не для ділового листа, не для якихось розрахунків. Зараз невидимий струм пробіжить десь по жилах, спалахне... А може, й не зараз, бо це не можна передбачити. Просто треба бути напоготові. Так вгамовують кров. Так ловлять полум’я, ш;об направити у потрібне русло.
И чем случайней, тем вернее
Слагаются стихи навзрьщ.
Поезія навкруги і поезія в тобі самому. Це невід’ємне від сонця, неба, повітря — від самого життя. Тому й таке яскраве, випукле, різнобарвне й різноголосе визначення поезії:
Зто — круто налившийся свист,
Зто — ш;елканье сдавленньїх льдинок,
Зто — ночь, леденяш;ая лист.
Зто — двух соловьев поєдинок...
Навколишнє життя проростає корінням у твою суть, його не відкинеш, як набридливе, зайве, другорядне, бо це вже — твоє, а точніше — частина тебе самого.
Поззия, я буду клясться Тобой, и кончу, прохрипев:
Тьі не осанка сладкогласца,
Тьі — лето с местом в третьем классе,
Тьі — пригород, а не припев...
Поезія, сама творчість — це вже не вибір, не роль, це просто доля.
О, знал бьі я, что так бьівает,
Когда пускался на дебют,
Что строчки с кровью — убивают,
Нахльїнут горлом и убьют!
Рядки з кров’ю — це можна зрозуміти неоднозначно: як народжене тобою, як частина тебе, ш;о відірвати без крові, випускаючи у велике життя, неможливо. Та інше тлумачення — як храм на крові, як початок великого й справжнього, тому й закладено цю жертву. Гри, ролі не буде, життя владно кличе вперед. Тут не обійдешся якимись «прохідними» словами й дзвінкими гаслами.
...Взамен турусов и колес Не читки требует с актера,
А полной гибели всерьез.
Когда строку диктует чувство,
Она на сцену шлет раба,
И тут кончается искусство,
И дьішат почва и судьба.
Іншого й не може бути: коли мистецтво бере свій початок від почуттів, від серця, воно стає долею, тернистим шляхом, випробуванням. Це стосується не тільки поезії — будь-якої творчості, будь-якого творця. Чесного творця.
Гул затих, я вьішел на подмостки.
Прислонясь к дверному косяку, я ловлю в далеком отголоске,
Что случится на моем веку.
На меня наставлен сумрак ночи Тьісячью биноклей на оси.
Бели только можно, Авва Отче,
Чашу зту мимо пронеси.
Шлях творця — більше схожий на сходження на Голгофу, ніж на шлях до слави, і творець своїм чутливим серцем знає це. Може ш;е й не пізно зробити крок
назад, у темряву куліс — «потонути у фарисействі», але тоді ти не будеш героєм, не будеш гідним власних творів. Творів, за які маєш відповідати, як за власних дітей, і за народжених, і за тих, ш;о мають ш;е з’явитися на світ. Відповідати, як би не було важко, навіть якш;о ти наодинці з цілою низкою питань, на які немає відповіді. Недарма ж цей вірш має назву — «Гамлет».
Можна тільки звернутися до Головного Творця з відомим біблійним проханням навіть не визволення — відстрочки, хоч деякого полегшення. Але наперед знає поет його відповідь. Саме їх, обранців, краш;их, посилають на страждання, щоб очистити душі інших, щоб врятувати життя.
Так розумів Борис Пастернак значення поезії і творчості взагалі у житті людства. Так розумів він і своє власне призначення.
Похожие сочинения
| 
