ВСЕ СОЧИНЕНИЯ

Поиск
Меню сайта
Предметы
Форма входа



Статистика

Онлайн всего: 101
Гостей: 101
Пользователей: 0


Сочинения » Українська мова та література » 10 клас Добавить сочинение

Тема кохання й вірності в поезії М. Рильського і В. Сосюри

Всі закохані — завжди безстрашні!

М. Рильський

Вічна загадка Любові... Саме вона породжує прекрасне й вічне на землі, звеличує людину, робить її щасливою. Скільки існує людство, нерозгаданою залишається таїна почуттів, що надихають художників і композиторів, скульп­торів і поетів.

Максима Рильського як поета, можливо, народило пристрасне, але нерозділене почуття. Уже в ранній збірці «На білих островах» поезій на тему кохання чимало. Вірші про кохання мають сумну тональність, бо оспівана любов не взаємна:

Я все ж тебе люблю. Ти з мене глузувала.

Стоптала ти любов мою.

Ти серце без жалю усе пошматувала, —

Я все ж тебе люблю.

Закоханість юнака така сильна, що позбутися її він не може і не хоче:

В пісні я буду виливати Любов і розпач мій тяжкий.

У збірках «Синя далечінь», «Крізь бурю і сніг», «Під осінніми зорями» лірич­ний герой — молода людина, яка пізнала справжню любов:

Я так тебе люблю, що не втримаю сліз,

В молитві хиляться натомлені коліна.

У трагічні роки революції, коли все руйнувалося, нищилося, коли падали не тільки трони, а й життєві принципи та моральні засади, змінюються погля­ди на кохання й у молодого Рильського. Тепер без особливого трепету ліричний герой говорить коханій: «Я піду — і, може, більше не прийду», «поцілуй вос­таннє, обійми востаннє. Вміє розставатись той, хто вмів любить».

У тузі за чарами земного, а може, навіть неземного чистого кохання поет створює фантастичний образ жінки-царівни, яка поєднала в собі риси його ідеа­лу, їй він присвячує сонет «Моя царівна», де присягається:

Тобі одній, намріяна царівно.

Тобі одній дзвенять мої пісні.

Тобі одній в моєму храмі дивно Пливуть молитви і горять огні.

Перейшовши на засади класицизму, Рильський звертається у своїй творчос­ті до класичної спаднщни. У його сонетах на тему кохання з’являються образи богині любові Афродіти і богині полювання Діани, мисливця Бндіміона і сина троянського царя Париса, Квазимодо і Бсмеральди.

У похмурі тридцяті роки, коли поети писали на замовлення тих, хто стояв біля керма культури. Муза тільки інколи торкалася сердечних струн. Так, у вірші «Шопен» чарівні звуки вальсу викликають в уяві образ прекрасної жін­ки, жінки-мрії, символу недосяжного щастя. Ліричний герой у мріях кидаєть­ся в погоню за тим щастям, але... не наздоганяє. Тільки

...вітер віти клонить і співає

Мені в ушах... Це щастя! Це любов!

Це безнадія!

І за те, що чарівні звуки вальсу Шопена викликали в його уяві знову той недосяжний ідеал, те нездійсненне щастя, поет виносить подяку композиторові:

А сьогодні я

Люблю свій сон, і вас люблю за нього.

Примхливий худорлявий музиканте.

Коли поет наблизився до полудня віку, він знову звернувся до теми кохан­ня в циклі «Остання весна». Мабуть, тому, що це почуття останнє, митець ставить його поруч з такими філософськими категоріями, як життя і смерть:

...Не тільки друг і не лише кохана, —

Життя ти й смерть!

З-під пера сивоголового поета з’являються рядки, в яких він високо оцінює звичайне, земне, надійне, перевірене роками почуття до дружини:

Ти друг, ти вірність, ти жона і мати, —

О, бачиш! Син наш під вікном біжить —

...Люблю тебе. Не можу розлюбить.

Максим Рильський як співець кохання завжди залишався тонким ліриком, мудрим філософом, чесною людиною.

Талановитим, співучим, невтомним творцем прекрасного був і В. Сосюра. Як поета, його просто не уявити без інтимної лірики, без отих солов’їно-ніж­них, то замрійливо-сумовитих, то переливно-світлих пісень про красу кохання і красиву, як пісня, людину в коханні.

Бурхливий, як весняна повінь, до захвату пристрасний і темпераментний вибух романтичних гіпербол, «космічних» і «земних» епітетів, по-весняному квітучих метафор поезії «Так ніхто не кохав» найкраще імпонував настроєві ліричного героя, сповненого глибоких і сильних почуттів любові, які нале­жать їй, і тільки їй, коханій, найдорожчій, найріднішій. Це почуттєве багатст­во душі, мовби відкритої навстіж, прагне простору, високих пісенних регістрів, поетичних стверджень найвищої категоричності: «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання».

Ліричного героя, нщро безпосереднього в емоціях, легко зрозуміти: він весь у полоні першого юнацького кохання. Молодого, як весна, чистого, як весняне цвітіння, високого, як зорі в небі. Таким воно й має бути. Зрозумілими є фан­тастичні запевнення сягнути до зірок, принести в дарунок коханій «Оріон золо­тий». Закохані усе можуть.

Ім’я коханої не назване, портрет художньо втаємничений. Вона безмірно дорога, немовби злилася зі світом природи й людських радонцв, з красою зем­ного оновлення. Над обличчям милої герой бачить світлий серпанок: вона — то дівчина-веснянка, якій беззастережно віддано юнацьке серце, то сама весна. І рідна земля, наче дівчина, в своїх святкових шатах, і пісня весни голосніше дзвенить.

Передаючи інтимний настрій закоханого, якому вся земля бачиться в ш;ас- ливому цвітінні, поет тим самим відкрив золоті скарби людських душ.

Поезія «Васильки» немовби промениться «васильковим» ароматом синього сонячного простору, перевита мелодіями радості, повновиявленого шдстя зако­ханих:

Васильки у полі, васильки у полі,

І у тебе, мила, васильки з-під вій,

І гаї синіють ген на видноколі,

І синіє ш;астя у душі моїй.

У цю гармонію синіх барв поля і очей коханої, далеких гаїв і близького ш;астя дисонансом вплітається думка, різко протилежна: як несподіваний біль душі, напливає гадка, ш;о ш;астя їхнє не вічне. Воно минуш;е, коротке, швидко­плинне: «Одсіяють роки, мов хмарки над нами, і ось так же в полі будуть двоє йти, але нас не буде». З фантастичного васильково-сонячного світу, одухотво­реного людською любов’ю, йде надія: «Може, ми квітками, може, васильками станем — я і ти». Все, ш;о є гарного між людьми, не гине марно, не зникає безслідно:

Так же буде поле, як тепер синіти І хмарки летіти в невідомий час.

І другий, далекий, сповнений привіту,

З рідними очима порівняє нас.

Прекрасне залишає на землі свій добрий скарб краси й любові і продовжує життя в молодому насінні, в неминучій прийдешності «синього» ш;астя, якому підвладні закони вічності.

У поезії «Білі акації будуть цвісти...» В. Сосюра засвідчує, ш;о почуття до коханої і до Батьківш;ини нероздільні. Митець голосом власного серця гово­рить: «злилися і ти, і вона в образ єдиний навіки». Бо такою є сама сутність його світосприймання:

Солодко плачуть в садах солов’ї.

Так, як і завжди, незмінно...

В тебе і губи, і брови твої.

Як у моєї Вкраїни.

Володимир Сосюра — талановитий український поет, тонкий лірик і мис­литель, співець світлих почуттів дружби й кохання.

Творча особистість поета характерна винятковою безпосередністю світосприй­мання, чудовою здатністю вбирати в себе і художньо трансформувати тони, барви й мелодії життя в багатий світ людських емоцій.

Одухотворена й незниш;енна Людина, тремтіння душі, серця і розуму, світ­ла радість і тиха печаль виспівані в інтимній ліриці Максима Рильського та Володимира Сосюри.



Беру это сочинение!

Похожие сочинения
Категория: 10 клас | Добавил: 00dima (05 Мая 2018) | Обновлено | Просмотров: 474 | Теги: Сосюри, тема, Кохання, Рильського, поезії, вірності | Рейтинг: 0.0 /0
Перейти на главную страницу

Сообщить об ошибке!

Понравилось? Оставь отзыв

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Sochineniya.info © 2020
Хостинг от uCoz