|
Всі закохані — завжди безстрашні!
М. Рильський
Вічна загадка Любові... Саме вона породжує прекрасне й вічне на землі, звеличує людину, робить її щасливою. Скільки існує людство, нерозгаданою залишається таїна почуттів, що надихають художників і композиторів, скульпторів і поетів.
Максима Рильського як поета, можливо, народило пристрасне, але нерозділене почуття. Уже в ранній збірці «На білих островах» поезій на тему кохання чимало. Вірші про кохання мають сумну тональність, бо оспівана любов не взаємна:
Я все ж тебе люблю. Ти з мене глузувала.
Стоптала ти любов мою.
Ти серце без жалю усе пошматувала, —
Я все ж тебе люблю.
Закоханість юнака така сильна, що позбутися її він не може і не хоче:
В пісні я буду виливати Любов і розпач мій тяжкий.
У збірках «Синя далечінь», «Крізь бурю і сніг», «Під осінніми зорями» ліричний герой — молода людина, яка пізнала справжню любов:
Я так тебе люблю, що не втримаю сліз,
В молитві хиляться натомлені коліна.
У трагічні роки революції, коли все руйнувалося, нищилося, коли падали не тільки трони, а й життєві принципи та моральні засади, змінюються погляди на кохання й у молодого Рильського. Тепер без особливого трепету ліричний герой говорить коханій: «Я піду — і, може, більше не прийду», «поцілуй востаннє, обійми востаннє. Вміє розставатись той, хто вмів любить».
У тузі за чарами земного, а може, навіть неземного чистого кохання поет створює фантастичний образ жінки-царівни, яка поєднала в собі риси його ідеалу, їй він присвячує сонет «Моя царівна», де присягається:
Тобі одній, намріяна царівно.
Тобі одній дзвенять мої пісні.
Тобі одній в моєму храмі дивно Пливуть молитви і горять огні.
Перейшовши на засади класицизму, Рильський звертається у своїй творчості до класичної спаднщни. У його сонетах на тему кохання з’являються образи богині любові Афродіти і богині полювання Діани, мисливця Бндіміона і сина троянського царя Париса, Квазимодо і Бсмеральди.
У похмурі тридцяті роки, коли поети писали на замовлення тих, хто стояв біля керма культури. Муза тільки інколи торкалася сердечних струн. Так, у вірші «Шопен» чарівні звуки вальсу викликають в уяві образ прекрасної жінки, жінки-мрії, символу недосяжного щастя. Ліричний герой у мріях кидається в погоню за тим щастям, але... не наздоганяє. Тільки
...вітер віти клонить і співає
Мені в ушах... Це щастя! Це любов!
Це безнадія!
І за те, що чарівні звуки вальсу Шопена викликали в його уяві знову той недосяжний ідеал, те нездійсненне щастя, поет виносить подяку композиторові:
А сьогодні я
Люблю свій сон, і вас люблю за нього.
Примхливий худорлявий музиканте.
Коли поет наблизився до полудня віку, він знову звернувся до теми кохання в циклі «Остання весна». Мабуть, тому, що це почуття останнє, митець ставить його поруч з такими філософськими категоріями, як життя і смерть:
...Не тільки друг і не лише кохана, —
Життя ти й смерть!
З-під пера сивоголового поета з’являються рядки, в яких він високо оцінює звичайне, земне, надійне, перевірене роками почуття до дружини:
Ти друг, ти вірність, ти жона і мати, —
О, бачиш! Син наш під вікном біжить —
...Люблю тебе. Не можу розлюбить.
Максим Рильський як співець кохання завжди залишався тонким ліриком, мудрим філософом, чесною людиною.
Талановитим, співучим, невтомним творцем прекрасного був і В. Сосюра. Як поета, його просто не уявити без інтимної лірики, без отих солов’їно-ніжних, то замрійливо-сумовитих, то переливно-світлих пісень про красу кохання і красиву, як пісня, людину в коханні.
Бурхливий, як весняна повінь, до захвату пристрасний і темпераментний вибух романтичних гіпербол, «космічних» і «земних» епітетів, по-весняному квітучих метафор поезії «Так ніхто не кохав» найкраще імпонував настроєві ліричного героя, сповненого глибоких і сильних почуттів любові, які належать їй, і тільки їй, коханій, найдорожчій, найріднішій. Це почуттєве багатство душі, мовби відкритої навстіж, прагне простору, високих пісенних регістрів, поетичних стверджень найвищої категоричності: «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання».
Ліричного героя, нщро безпосереднього в емоціях, легко зрозуміти: він весь у полоні першого юнацького кохання. Молодого, як весна, чистого, як весняне цвітіння, високого, як зорі в небі. Таким воно й має бути. Зрозумілими є фантастичні запевнення сягнути до зірок, принести в дарунок коханій «Оріон золотий». Закохані усе можуть.
Ім’я коханої не назване, портрет художньо втаємничений. Вона безмірно дорога, немовби злилася зі світом природи й людських радонцв, з красою земного оновлення. Над обличчям милої герой бачить світлий серпанок: вона — то дівчина-веснянка, якій беззастережно віддано юнацьке серце, то сама весна. І рідна земля, наче дівчина, в своїх святкових шатах, і пісня весни голосніше дзвенить.
Передаючи інтимний настрій закоханого, якому вся земля бачиться в ш;ас- ливому цвітінні, поет тим самим відкрив золоті скарби людських душ.
Поезія «Васильки» немовби промениться «васильковим» ароматом синього сонячного простору, перевита мелодіями радості, повновиявленого шдстя закоханих:
Васильки у полі, васильки у полі,
І у тебе, мила, васильки з-під вій,
І гаї синіють ген на видноколі,
І синіє ш;астя у душі моїй.
У цю гармонію синіх барв поля і очей коханої, далеких гаїв і близького ш;астя дисонансом вплітається думка, різко протилежна: як несподіваний біль душі, напливає гадка, ш;о ш;астя їхнє не вічне. Воно минуш;е, коротке, швидкоплинне: «Одсіяють роки, мов хмарки над нами, і ось так же в полі будуть двоє йти, але нас не буде». З фантастичного васильково-сонячного світу, одухотвореного людською любов’ю, йде надія: «Може, ми квітками, може, васильками станем — я і ти». Все, ш;о є гарного між людьми, не гине марно, не зникає безслідно:
Так же буде поле, як тепер синіти І хмарки летіти в невідомий час.
І другий, далекий, сповнений привіту,
З рідними очима порівняє нас.
Прекрасне залишає на землі свій добрий скарб краси й любові і продовжує життя в молодому насінні, в неминучій прийдешності «синього» ш;астя, якому підвладні закони вічності.
У поезії «Білі акації будуть цвісти...» В. Сосюра засвідчує, ш;о почуття до коханої і до Батьківш;ини нероздільні. Митець голосом власного серця говорить: «злилися і ти, і вона в образ єдиний навіки». Бо такою є сама сутність його світосприймання:
Солодко плачуть в садах солов’ї.
Так, як і завжди, незмінно...
В тебе і губи, і брови твої.
Як у моєї Вкраїни.
Володимир Сосюра — талановитий український поет, тонкий лірик і мислитель, співець світлих почуттів дружби й кохання.
Творча особистість поета характерна винятковою безпосередністю світосприймання, чудовою здатністю вбирати в себе і художньо трансформувати тони, барви й мелодії життя в багатий світ людських емоцій.
Одухотворена й незниш;енна Людина, тремтіння душі, серця і розуму, світла радість і тиха печаль виспівані в інтимній ліриці Максима Рильського та Володимира Сосюри.
Похожие сочинения
| 
