«Вічна слава безсмертю хоробрих...»

я єсть народ, якого Правди сила, Ніким звойована ще не була.

П. Тичина

Шелестить ЛІС... Над головою блакитне небо. До пам’ятника Слави нескін­ченним потоком ідуть люди, щоб віддати шану і вклонитись воїнові-визволи- телю, а потім іти на подвиг заради мирного чистого неба, золотистого моря пшениці, радості й ш;астя на обличчях дітей.

Пролітають роки, віддаляючи від нас той час, коли весь Харків був фронто­вим містом, а кожен житель — бійцем. Але ніякі події не зможуть примусити нас забути велич подвигу, здійсненного захисниками міста заради ш;астя май­бутніх поколінь.

Останнім часом я часто замислююсь, скільки крові треба було пролити й скільки людських страждань треба було знести, ш;об ми могли спокійно спати, навчатись і жити. За наше ш;астя віддали життя мої улюблені герої з роману О. Гончара «Прапороносці» — Юрій Брянський і Шура Ясногорська, багато ві­домих і невідомих солдатів.

Цього року я доторкнувся до їхнього подвигу своїм серцем. Пройшло вже понад п’ятдесят років, чималий час, а незагоєна рана на серці колишніх воїнів залишилась. Залишиться, мабуть, на все життя. Бо чи ж можуть вони забути криваві згариш;а, полум’яні бурі, холодні грози, ш;о гартували юнацькі серця, висушували гарячі солоні сльози за полеглими друзями.

Я думаю, про ш;о міг сказати, помираючи, мій ровесник? Він уже не скаже напутніх слів ні дітям, ні внукам, проводжаючи їх у дорогу життя. І те, чого він не сказав, повинні сказати ми, те, чого він не завершив, маємо завершити ми. Живіть, люди, так, ш;об не було соромно перед тими, хто поліг у великій битві. Кожен, хто зупиняється перед пам’ятником воїнові-визволителю, дає клятву не осоромити тих, ш;о полягли, і бути гідними їх святої пам’яті. Спада­ють на думку слова поета М. Пагнибіди:

Вічна слава безсмертю хоробрих.

Які кличуть на подвиг живих.

Життя кожної людини розпочинається світанком дупгі — дитинством. Кожен пам’ятає з цих часів про ш;ось вражаюче, незвичайне. У моїм серці на все життя збережуться враження, викликані перебуванням у білоруській Хатині. Коли впер­ше ступаєш на хатинську землю, здається, чуєш глухі стогони спалених людей, важкий тупіт кованих чобіт ворога, який так жорстоко знуш;ався із беззахисних людей. Саме тут, на цій багатостраждальній землі, глибоко розумієш зміст таких страшних для всього людства слів — війна і фашизм. Важко стає на серці після всього побаченого. І де б я не був, куди б не закинула мене доля, Хатинь як пам’ять про подвиг людства залишиться болючим і незабутнім спомином у серці.

Сучасники мої, хай перед кожним із вас постануть образи тих, хто наближав світлий День Перемоги, вклонімося сивим ветеранам, ш;о живуть поряд з нами.

Шумить ліс... Люди йдуть до обеліска. І падає до гранітних ніг білий цвіт, ш;о пахне весною, стелиться білим килимом, підіймається з вітром і знову ле­тить. Життя триває...

Люди, зупинимо всі війни на землі в ім’я майбутнього, ш;об ш;асливо жила наша Україна, всі народи землі. Хай буде на нашій планеті мир і спокій, хай зникне зброя, ш;о ниш;ить красу, створену людиною.

Це необхідно і для нас, і для наших наш;адків. Пам’ять про полум’яні роки повинна стати пересторогою новим паліям війни, бо

Ми вростаємо в зорі, вечірні та ранні.

у веселку, яка спалахне і згорить,

В пам’ять друзів, які обелісками стали,

В той граніт, до якого кладуться вінки,

В ті стежини, які ще діди протоптали.

Із минулих віків у прийдешні віки.