|
Я довго чекала цієї прем’єри і чомусь боялась її. У кожного з нас власні уявлення про цей твір, свій умовний сценарій. Хоч би не перебільшити, не перетягти у якийсь бік! Хоч би не захопитися занадто фантасмагорією чи політикою, великими діалогами...
Це — довга за часом вистава. Це — складна, «насичена», як кажуть і як я сама чула в антракті, вистава, але під час перших вистав люди навіть стояли попід стінами, бо місць усім бажаючим у нашому театральному Харкові не вистачило...
Блиш;ать, відбиваючи промені і промінці різних кольорів куліси-дзеркала, здіймаються вгору і спадають униз ш;аблі сходів. Такий складний, такий яскравий, такий трагічний світ...
На сцені три акторських плани: актори-люди, маленькі, шаржовані ляльки та великі ляльки, які з’являються мовби на екрані, ш;о час від часу висвітлюється на задньому плані, наче хтось перегортає сторінки славетного «роману в романі».
Такий дрібненько-кумедний Берліоз зі своїми промовами, впевнений у своїй правоті, і поруч з ним майже по-дикунськи неосвічений поет Іван Бездомний, але він теж вже на шляху до цієї вічної «кам’яної» впевненості, на яку обпираються, мов на фундамент свого достатку й влади, усі ці Берліози, Латунські та інші, ш;о стоять у черзі за письменницькими пільгами, підкоряючи свою творчість потребі часу. І Воланд з такого ж лялькового іноземця у чорному плапц раптом зростає до велетенських (до людських) розмірів і стає над ними, мов коментує події чи керує ними. Ось він підкидає крихітного у своїй амбіціозності Берліоза на кінці шпаги (лицар темних, але все ж таки шляхетних сил), ось Коров’єв та Бегемот (слава Богу, ш;о не зробили величезного маскарадного Кота!) старанно розмотують мотузки-рейки, по яких поїде трамвай, ш;о відріже голову голові МАСОЛГГу, ось Азазело винесе Майстру палаючі жаринки.
Дивні почуття: захоплення, вдячність за безмежну фантазію-перевтілення Булгакова у театральному жанрі, переляк (а як не встигнуть, а якш;о викинуть ш;ось важливе!), знову напружене чекання на напруженій хвилі усього залу.
Вони, звичайно ж, люди — Майстер і Маргарита. Вони страждають і кохають, мучаться і творять, ідуть на жертву заради кохання, і бережуть коханого від нападів життя, часу, негідних його вчинків, зневір’я.
Які нікчемні поруч з ними ці герої-ляльки, маріонетки власного вибору — всі ці Берліози, Лапшенникови, Латунські, Алоїзії Могоричі! Але які ж болісні їхні укуси, вигуки, заборони, статті, коли вони, мов таргани із ш;ілин, лізуть, кидаються у вічі, доводять до моторошного страху, до зниш;ення власного рукопису, добровільного вибору лікарні для божевільних!
А там, на екрані, інші, великі ляльки — «роман у романі». Розмова Ієшуа з Пілатом, «добра людина» Марко Крисобій, найважливіші у романі слова- заповіт: «Найголовнішою з людських вад я вважаю боягузство...»
Мабуть, добре, ш;о «скоротили» саме бал у Воланда, давши просто розмови у «тісному колі»: і прош;ення Фріди, і горду гідність Маргарити, яка нізаш;о не попросить у сильних, і славетне «Рукописи не горять!», і вічне сперечання Воланда з Ним, ш;о виплеснеться у словах Левія... А може, це Левій сприймає це як сперечання, а насправді все трохи інакше?
Хочеться ш;е раз перечитати знайомі сторінки, ш;е раз пережити... І впевнена, ш;о прийду на цю виставу ш;е раз.
Похожие сочинения
| 
