|
Людина уявила себе царем природи, її законів: стала змінювати русла рік, осушувати й зрошувати землі, творити моря, літати в космос, — зовсім забувши, що вона лише маленька частинка Всесвіту, нехтуючи обережністю і відповідальністю перед віковічними законами природи. Довго терпить природа, та настає час і це терпіння кінчиться і вона жорстоко покарає своїх кривдників. Саме таким покаранням за безвідповідальність, байдужість і була аварія на ЧАЕС 26 квітня 1986 року.
Людина і природа, їх взаємозв’язок — така ідея поеми «Чорнобильська Мадонна», що вийшла з-під пера відомого письменника і державного діяча
І. Драча. Своєрідність поеми в тому, що автор поставив перед собою завдання відобразити не саму трагедію, а стан душі, яка має осмислити те, що сталося.
«Чорнобильська Мадонна» — це своєрідна скорботна пісня матері-України. Центральне місце в поемі посідає заголовний образ. Не випадково звертається поет до образу Мадонни, який стільки віків надихав митців пера, пензля та деригентського жезла. Мадонна — це щаслива молода жінка з немовлям на руках, здоровим, рожевощоким немовлям. Якою ж буде дитина Чорнобильської Мадонни, коли поруч рудий ліс і ріка Прип’ять?! Нормальною чи мутантом із ногами різної довжини, нижньою частиною, схожою на риб’ячий хвіст, без очей чи з трьома головами? Та й чи буде ця дитина взагалі?!
Героїня вірша «Трактористка» щодня ковтає пилюку з чорнобильськими радіонуклідами, бо не для неї трактор із герметичною кабіною. Вона здатна ще раз повірити вченим, що доза радіації мінімальна, і прохає лише не брехати, бо їй «ще треба родити».
Радіація — це велике лихо, лихо без кольору і запаху, якого не побачиш і не почуєш, від якого важко сховатися. Це чиясь старенька мати сама наївно ховається під целофановою плівкою і ховає під нею та взуває у старі кирзаки свою корову. Але зовсім не наївне запитання поета:
Де знайти кілометри целофану На рукотворне Київське море Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ п’є воду?
Розмірковуючи над Чорнобильським лихом, поет не може обминути тих, хто спроектував і розставив на родючих українських землях атомні електростанції. Здавалось, у них є вагомі виправдання, бо важко знайти таку кількість енергоресурсів, якої потребує промисловість.
Але сталося лихо. І як гірко матері, чий син «...все це вигадав:
— Звели... Звели станцію і місто, десь недодивилися — трапилось лихо.
...Бурхає полум’я, валує дим.
І майже мої ровесники біжать по перекриттю, скидають на землю шматки графіту з реактора, хоч лічильник Гейгера пипщть «так потойбічно», ш;о навіть роботи виходять із ладу. Серед цих хлопців міг бути і я, якби народився трохи раніше. Цього разу світ врятований, врятований ш;е раз життям молодих.
У фіналі твору поет знову порушує питання: людина і природа, природа і наука. Так, наука має розвиватися, науковці повинні робити відкриття, але не для того, ш;об зниш;увати природу, вкорочувати вік людині.
Захворіла наша планета. Захворіла через бездумні відкриття, дякуючи нашій байдужості. А ш;о буде далі? Людина повинна усвідомити, ш;о вона таки не цар природи, а невід’ємна її частина. І найменший злочин перед Матір’ю-при- родою неодмінно обернеться, якш;о не проти самого винуватця тієї чи іншої екологічної катастрофи, то проти дітей і онуків його, впавши карою на їхні ш;е безгрішні душі. Найстрашніше ж, якш;о їх не буде... Страшно
За безладну безмір, кар’єри і премії.
Немов на війні, знову вихід один;
За мудрість всесвітньо дурних академій Платим безсмертям — життям молодим.
Зупинімось же, доки не пізно. Біймося мертвої планети Земля. Досить того, ш;о у нас вже є мертва зона...
Похожие сочинения
| 
