|
Старий дідусь посадив дерево і був дуже веселий. Чому? Адже сам він і тіні не дочекався від цього дерева. А для нього важливе те, що колись від цієї тіні матиме насолоду онук. А це вже для діда плід, те, що він залишить після себе для людини.
Варто жити, щоб на землі залишити слід глибший, помітніший, щоб залишилася твоя справа, ніби дуб тисячолітній.
... І їм було дано життя. Несправедливо коротке: 47 — Шевченкові, Грінчен- кові, Стусу, 49 — Коцюбинському, 42 — Лесі Українці, 38 — Грабовському, 49 — Тютюнникові і зовсім мало — 28 — Симоненкові.
Вони живуть серед нас, вони не вмерли, а тільки зробили крок у безсмертя.
Т. Г. Шевченко. Бог дав талант і поета, і художника, і драматурга. Жив би у розкоші й славі. Не знав би десятирічного заслання і муштри. Так ні! Будив народ від тяжкого сну, прагнув запалити іскру протесту, ненависті до жорстоких гнобителів, будив приспану царизмом соціальну і національну гідність українського народу. Заслання і каторга не вбили революційного духу поета. Повернувшись із заслання, Тарас Григорович з пристрастю і запалом закликав народ до боротьби з царизмом:
...А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить; та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить.
«Яне нездужаю, нівроку...»
Усе життя Т. Г. Шевченка — це боротьба за крашу долю народу, за те, щоб показати шлях до світлого майбутнього, допомогти люду повірити в свої сили.
Ліна Костенко. «Я — жниця поденна», — сама визначилася поетеса. Поезія і правда — дві сфери творчої лабораторії Костенко. Візьми поезію — і залиш правду. Тоді б не впало на тебе покарання, тебе відірвали, затиснули, сховали від народу. Мати двох дітей не мала майже ніяких засобів до існування. І все ж таки не зламалась — творила! Своїй поезії і правді в житті служила до останку.
Василь Стус. Роздвоюватись і ліцемірити, писати одне, а тишком вірити в інше Стус не вмів. І це визначило його життя і творчу долю. Два арешти і 20 років таборів — такою була плата за прагнення бути собою. Але жоден рядок вірша не містить каяття чи нарікання. А в листі до матері писав: «...Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі».
Доля... Вона дала тобі життя вигнанця і в’язня. Але ти вирішив лягти в землю зерном з надією прорости в серцях краян добрим паростком, підняти для них ту духовну планку, якої вони мусять сягнути, вирости «з личаків, із шаровар, з курної хати», щоб бути гідним називатися сином «своєї України-матері» («Сто років, як сконала Січ»).
Навіть своєю смертю ти, Стусе, повернувся в Україну. Твій талант, твій високий дух не покидав її ніколи.
Так прожили своє життя ці ґеніальні митці і звичайні люди. Не плакали, не скиглили, не каялись. Вірили в життя, в людину, в свою рідну землю. Залишили свою справу, ніби дуб тисячолітній.
Похожие сочинения
| 
