|
Поема О. Твардовського «Василій Тьоркін» присвячена війні й людям на війні. Автор із перших рядків націлював читача на реалістичне зображення трагічної правди війни у своїй «Книзі про бійця» —
правдьі, прямо в душу бьющей,
Да бьіла б она погуще.
Как бьі ни бьіла горька.
Навіть сама побудова книги — «зсередини», окремими главами, які можна сприймати у будь-якому порядку, — теж свідоцтво тих гірких часів, коли можна не дочекатися до наступних рядків, не дожити до продовження.
Навіть сам герой Василій Тьоркін — рядовий, що воює вже другу війну, не схожий на свого тезку — казкового богатиря-переможця Василя Тьоркіна зі шпальт фронтової газети, яку випускав під час фінської війни Олександр Твар- довський з товаришами у Ленінградському військовому окрузі.
Здається, він іде поруч у строю, спить, накрившись з тобою однією шинеллю, їсть з одного казанка, долає всі труднощі й перешкоди, приймає на себе перші удари, як і доводиться рядовому-піхотинцю.
В строй с июня, в бой с июля,
Снова Теркин на войне.
Коли читаєш цю книгу вперше, програмними уривками в 7 класі і дещо взявши для себе, звичайно, звертаєш увагу на іскрометний гумор, на політбе- сіду: «Не уньївай!», на подвиги Тьоркіна. Дійсно, це цікаве і гідне поваги: і переправа у крижаній воді, щоб допомогти десанту, і те, що він збирається повернутися до товаришів і просить спирту одразу за «два кінці» через річку, і те, як із ґвинтівки збив ворожий літак, і як підняв роту в атаку, коли загинув командир, і як бився з фашистом один на один.
Багато є яскравих епізодів-глав—мабуть, щоб кожний із читачівчїучасників, із чита- чів-однополчан (я вважаю, що так можна сказати) міг знайти своє, «майже про себе».
Але в 11 класі мене більше вразили рядки:
Старшина паек им пишет,
А по почте полевой Не бьістрей идут, не тише Письма старьіе домой,
Что еще ребята сами На привале при огне Где-нибудь в лесу писали Друг у друга на спине...
Або розповідь про короткий випадковий привал, про музику, що зігріває, очищає, надає сил. І раптом розумієш, що пам’ять про загиблого товариша не належить тільки близьким, вона повинна жити і продовжувати боротися з ворогом.
И от той гармошки старой,
Что осталась сиротой,
Как-то вдруг теплеє стало На дороге фронтовой.
Тому й зрозуміло, що танкісти віддають Василю гармонь:
Командир наш бьіл любитель,
Зто — память про него.
Навіть роздуми Тьоркіна про нагороду тепер сприймаєш інакше: не як живі уявлення про повернення героя з війни, про його, може, дещо й хвалькуваті розповід і на гулянці серед дівчат, а просто про мрію повернутися додому, звільнити рідний край від ворога, бо поки що
не носит писем почта в край родной смоленский твой.
<...> Нет дороги, нету права Побьівать в родном селе.
Страшньїй бой идет кровавьш,
Смертньш бой не ради славьі, ради жизни на земле.
Саме ця думка про нагороду за чесний важкий солдатський труд, про визнання подвигу кожного із захисників Вітчизни здається мені найголовнішою. Кожен має право на пам’ять, на вдячність наш;адків.
Так і бачиш той бій у багнюці, ш;о нагадує нам, наш;адкам, пісні воєнних років, і фільми:
И в глуши, и в бою безвестном В сосняке, в кустах сьірьіх,
Смертью праведной и честной Пали многие из них.
Пусть тот бой не упомянут в списке славьі золотой.
День придет — еще повстанут Люди в памяти живой...
Мабуть, головною нагородою, єдиною відстрочкою, яку солдат навіть у смерті намагається випросити, є бажання хоч одним оком подивитися на салют Перемоги, погуляти в той день серед живих, постукати в одне-єдине віконце. Солдат дивиться в очі правді, не втішає себе думкою, що з Перемогою на фронті всі страждання закінчаться. Він знає, що
Догола земля раздета И разграблена, учти.
Все в забросе.
Він кидає виклик руїні, смерті:
Я работннк,
Я б дома в дело вник
— Дом разрушен...
— Я и плотннк...
— Печки нету
— И печннк...
Я от скуки — на все руки.
Буду жив — моє со мной.
Може, саме завдяки цьому життєдайному оптимізмові «Тьоркіна» любили під час війни і з задоволенням читають зараз!
Герой сам знає свою силу і тому почуває обов’язок всюди бути у перших лавах. Саме тому, під час атаки, як падає командир,
увидел, понял Теркин,
Что вести его черед:
— Взвод! За Родину! Вперед!..
Тому Василь і не ображається, коли зустрічає свого двійника:
— Приятно,
Что такой же рядом с ним. <...>
Це правильно, що оживають літературні герої, стають до лав захисників Вітчизни, що герої війни навічно втілюються у граніт, у бронзу, у чеканні рядки поем.
Вони живуть поруч, виховуючи у нас найкращі почуття, і найголовніше з них — любов до Батьківнщни, змога вистояти в лиху годину. Вони захищають нас від зневіри у свої сили, у товаришів. Добре, що є на світі
То серьезньїй, то потешньій,<...>
Русский чудо-человек.
Похожие сочинения
| 
