«Ах, война, что ж тьі, подлая, сделала?» (Б. Окуджава)

Війна... Це слово чорного кольору. Вона перекреслює плани: «Раз война — про все забудь и пенять не вправе. Собирался в долгий путь, дан приказ: — Отста- вить!»

І відставили. Випускники шкіл пішли на фронт, а не в студентські аудиторії. Наречені «платьица бельїе раздарили сестренкам своим». Студенти і викладачі ста­ли в один стрій — солдатський. Розлучені родини дотепер шукають одне одного. Діти виросли без батьків. На жіночі плечі лягла чоловіча робота: «Рубила, возила, копала — разве же все перечтешь? А в письмах на фронт уверяла, что будто отлич- но живешь». А машина війни робила свою чорну справу: у її вогні гинули чоловіки, залишаючи вдів і сиріт, гинули юнаки, залишаючи дівчат без майбутніх чоловіків, а націю — без народжених дітей. От що вона, підла, зробила. І це не так уже давно було. Живуть ще ветерани Другої світової. Живуть ті, хто не воював, але пам’ятає війну. Стали бабусями і дідусями діти тієї страшної війни.

Живе з нами моя бабуся Люба, що бачила свого батька в червні 1941-го, коли їй було всього чотири роки. Його обличчя вона не пам’ятає, знає по фотографіях. Пам’ятає лише окремі епізоди. Як вибігала в довгий комунальний коридор і не­слася йому назустріч, коли він повертався додому. Як колись приніс батько рідкі­сні для тих часів фрукти — два апельсини — і сказав: «Це тобі і мамі. Свій я по дорозі з’їв». Свята неправда!

Мій прадід Сергій був кадровим офіцером. Йому було 28 років, а прабабі Шурі 24 роки, коли почалася війна. Бабуся Люба була в них єдиною дитиною. Так вона і залишилася без сестер і братів. 1 без батька. Прадід пройшов майже усю війну. Майже, тому що загинув він у квітні 1945-го. Не дожив до перемоги 23 дні. Моя мама, його онука, сьогодні вже старша за нього. Вона ніколи не знала, як чудово мати діда. їй навіть назвати дідусем було нікого. «Что ж тьі, подлая, сделала?»

Бабуся якось сказала мені: «Знаєш, Іро, я часто думаю: якою б була наша родина, коли б не було тієї страшної війни? У мене точно були б брати і сестри. Тобто і в тебе було б більше рідні. А велика родина, якщо вона до того ж дружна, це величезне щастя. От бачиш, як довго аукається загибель людей. Усе можна побудувати заново, тільки не повернути...» Бабуся, не закінчивши, замовкла. І я зрозуміла, що майже піввіку пройшло, а рана не гоїться.

9 Травня, у День Перемоги, у моїх бабусі і дідуся завжди гості. Вони помина­ють тих, хто не повернувся з тієї війни, згадують своє воєнне дитинство, співають пісні тих років. 1 плачуть під час телевізійної Хвилини мовчання. Сидять за сто­лом люди похилого віку, майже усі вони передвоєнні діти. їх зберегли, виростили матері, а їхні батьки врятували усіх нас, увесь світ.

Закінчуючи, розповім таку історію. Колись бабуся Люба чи то почула, чи то прочитала «Пісню льотчика» В. Висоцького. Вона сказала: «Це про мого батька». Спочатку я намагалася її відмовити, що ні, не може бути. Він загинув наприкінці війни, коли вже такого «розкладу перед боєм» не могло бути:

Их восемь — нас двоє, — расклад перед боєм Не наш, но мьі будем играть!

Сережа, держись! Нам не светит с тобою.

Но козьіри надо равнять!

Я запевняла, що збіг імені і військової професії прадіда не підстава, щоб... А потім згадала бабусину розповідь про апельсини і подумала: а навіщо я це роб­лю? Свята неправда має право на існування. Моя улюблена бабуся так любить пісні Висоцького про війну. Нехай ця пісня буде піснею про її батька, мого праді­да. Думаю, поет не засудив би нас.