Актуальність статті Уласа Самчука «Нарід чи чернь?» сьогодні

Улас Самчук довгі роки був відірваний від рідної землі, але доля далекої Бать­ківщини завжди хвилювала письменника. Усі його твори — тільки про неї і для неї. Йому боліло, що українці не почувають себе народом, нацією, перетворюють­ся на «малоросів», «хохлів». «Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал... вповні і незастережно заслуговує на назву нарід. Ми не усві­домлюємо в собі двох дуже важливих і основних елементів: людську гідність і національну свідомість, а без цього ми просто маса населення, людський матеріал, який заповнює будинки і вулиці наших міст».

Стаття «Нарід чи чернь?» була написана у 1941 році. Це рік початку великої війни між двома імперіями: фашистською і комуністичною. Якось так виходило, що будь-яка війна, що велася в Європі, для України ставала громадянською. Вою­вав Карл XII з Петром І — одна частина козаків на чолі з гетьманом Іваном Мазепою підтримала войовничого шведа, інша — російського царя. У роки Пер­шої світової західні українці були вояками Австро-Угорської імперії, східні — Ро­сійської. Друга світова знову розвела українців по різні боки барикади. Ми гордо говоримо, що ми європейська держава, але не усвідомлюємо, що це тільки геогра­фічне положення України. Щоб бути рівними серед рівних, нам треба вчитися людській гідності, яка не дозволить сильним світу сього маніпулювати нами, а нам не дозволить хилити голови і шукати хазяїна. «Почувати себе людиною, по­
чувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-європейця». Ці слова не втратили своєї актуальності і в наш час. Ми завжди і скрізь повинні почувати себе людьми, формувати в собі почуття нації, яка має своє коріння, здатна жити своїм розумом, може творити власне майбутнє. Ми — українці, а не юрба, ми належимо до великого народу, говоримо своєю мовою. Ми повинні вийти зі стану безликої черні, який принижує нашу людську гідність у власних очах і в очах усього світу. Ми повинні навчитися пишатися своїм, національним.

З часу написання статті «Нарід чи чернь?» пройшло багато років. Зараз XXI століття, а здається, що гнівні слова Уласа Самчука про нас, сьогоднішніх. Держава виборола незалежність, укріпила кордони, пише документи рідною мо­вою, а свідомість громадян стала, здається, ще нижчою. Довгі роки українці хили­ли голови перед Москвою, тепер ми у всьому оглядаємося на Америку. Весь світ засуджує агресивну політику США, ми присідаємо у реверансах. Перейменували вулицю Пушкіна на вулицю Шевченка і відразу ж повиставляли рекламні щити англійською мовою. Ходили не в крамниці, а в «магазини» — тепер купуємо в супермаркетах; російське «хорошо» змінили на «о’кей». І таких прикладів можна навести безліч. Наше низькопоклонництво перед закордонним не має меж. Де в світі є ще нація, яка б з таким завзяттям уперто відмовлялася від свого? Іноді мені здається, що повинно народитися ще не одне покоління, перш ніж українці спра­вді відчують себе таким народом, який мріяв бачити Улас Самчук.