Доля покоління в поезії Анни Ахматової

я — голос ваш, жар вашего дьіханья,

Я — отраженье вашего лица.

Напрасньїх крьіл напрасньї трепетанья — Ведь все равно я с вами до конца.

А. Ахматова

У 1946 році на російську інтелігенцію звалилася Постанова ЦК ВКП(б) «Про журнали «Зірка» і «Ленінград», де Жданов назвав Анну Ахматову «панянкою», яка метушиться між альковом і молитовнею. Цим він хотів підкреслити, що і сама Ахматова, і її поезія далекі від життя сучасників, від радянської дійсності. Але це було не так.

Анна Ахматова ввійшла в російську поезію на початку XX століття як найтон- ший лірик, щиро і жагуче виразила переживання закоханої жінки. Але вже в 20-ті роки вона зуміла створити вірші, що стали вершинами громадянської і філософської поезії минулого сторіччя. Ахматова змогла говорити від імені всього покоління — покоління, чиє життя було перевернуто Першою світовою війною і революцією.

Ахматова описує обстановку відомої петербурзької літературної кав’ярні «Бро­дячий собака», куди ходили тоді відомі поети. Це був 1913 рік — останній рік відносно спокійного життя. Ахматова сприйняла початок війни як величезне на­родне лихо:

Можжевельника запах сладкий От горящих лесов летит.

Над ребятами стонут солдатки.

Вдовий плач по деревне звенит.

Може, саме в цей час витончена петербурзька поетеса відчула себе частиною російського народу, зрозуміла, що тепер їй призначено нести в душі і виражати в слові його великі і малі біди. Після революції частина інтелігенції опинилася в еміграції. Пропонували виїхати й Ахматовій. Вона розуміла, що життя буде склад­ним і гірким, але не мислила себе — поета, особистість — поза Росією:

Мне голос бьіл. Он звал утешно.

Он говорил: «Йди сюда,

Оставь свой край глухой и грешньїй,

Оставь Россию навсегда...»

Но равнодушно и спокойно Руками я замкнула слух,

Чтоб отой речью недостойной Не осквернился скорбньїй дух.

(«Мне голос бьіл...»)

Вона залишилася. Залишилася зберігати російське слово, вікові традиції росій­ської культури, традиції гуманізму нашої великої літератури XIX століття. І вона пройшла цей шлях до кінця, не скаржачись і не зрікаючись нічого:

А здесь, в глухом чаду пожара Остаток юности губя,

Мьі ни єдиного удара Не отклонили от себя.

(«Не с теми я, кто бросил землю...»)

Анна Ахматова сповна одержала за своє небажання оспівувати радянську вла­ду. Репресували сина і чоловіка, довгі роки цькували її саму. Вона дійсно розділи­ла долю покоління. І не просто розділила. Ахматова, як древня плакальниця, зумі­ла оплакати безневинні жертви, що безвісти загинули у в’язницях і таборах. У 30-ті роки був написаний «Реквієм» — поема, про яку тоді знали лише деякі вірні друзі. Ахматова зуміла знайти точні високі слова, щоб сказати про тих, кого відво­зили вночі чорні вантажівки, і про тих, хто стояв у тюремних чергах, сподіваю­чись почути хоч слово про долю чоловіка, батька або брата:

Звездьі смерти стояли над нами,

И безвинная корчилась Русь Под кровавьіми сапогами И под шинами черньїх «марусь».

Ахматова не тільки оплакала своє покоління. У початій у 1940 році «Поемі без героя» вона зуміла пред’явити йому рахунок. Один з лейтмотивів поеми — маска­рад, який несеться повз життя. Напередодні грізної війни поет повертається в інший час, у те «до війни», коли поколінню був нанесений перший удар:

Словно в зеркале страшной ночи,

И беснуется, и не хочет

Узнавать себя человек, —

А по набережной легендарной

Приближался не календарньїй —

Настоящий двадцятий век.

Усе скінчилося, усе відсунулося на другий план — любовні драми, творчі кри­зи. Велике лихо зрівняло правих і винних. Таким же великим лихом — Великою Вітчизняною війною — завершилися похмурі тридцяті роки. І Анна Ахматова в роки війни писала вагомо і просто, уособлюючи ту вічну жіночу мужність, яка є — підґрунтя й оплот мужності військової, чоловічої:

И та, что сегодня прощается с мильїм, —

Пусть боль свою в силу она переплавит.

Мьі детям клянемся, клянемся могилам,

Что нас покориться никто не заставит!

(«Клятва»)

Життя Ахматової могло б здатися компромісом. Але насправді її вірність собі і своєму поколінню — підґрунтя нашої моральності, нашої літератури, нашого жит­тя. Ахматова зуміла донести до нас усю правду про своє покоління і стати його чесним і чистим голосом.