Дзвони Чорнобиля... Вони дзвонять по кожному з нас

Це страшне лихо спіткало мою рідну Україну навесні 1986 року. Як виявилося пізніше — не тільки нашу країну, але і Білорусію, Росію, навіть країни, що знахо­дяться на півночі Європи.

Чорнобиль показав усьому світу, яка мала наша планета і яке уразливе людст­во. Ніяка система оборони, ніякі закриті-перезакриті кордони, ніякі стіни, що за­городжують, на кшталт Великої Кмтайської, не перешкода для жахливих наслідків таких ядерних катастроф.

Чорнобиль став лихом для всієї Європи. Але мені хочеться сказати, що все- таки по українському народові трагедія Чорнобиля вдарила болючіше за всіх. І чим більше часу минає після тих подій, тим гостріше ми починаємо усвідомлювати, що сталося і що могло б статися, якби не самовідданість тих людей, кого ми називаємо «ліквідаторами». Єкількох з них через шістнадцять років після чорно­бильської трагедії вже немає в живих, і скільки «ліквідаторів» залишилися інвалі­дами! Багато красивих слів було сказано про «мирний атом», що повинен прийти в кожен дім, щоб служити людям. І от він дійсно прийшов у кожен дім, але тільки зовсім не мирний...

Кожен житель нашої країни відчув біль Чорнобиля, жах і страх перед невиди­мим, але нещадним ворогом. Адже радіація не пощадила нікого: ні пожежників, що безпосередньо вступили в сутичку з вогнем на четвертому блоці, ні тих, хто просто знаходився неподалік. Першого травня, як ні в чому не бувало, відбулася демонстрація трудящих. Вивели на неї і дітей. Люди вийшли на першотравневу демонстрацію, не відаючи, що з 26 квітня радіоактивна чума розлетілася над Укра­їною і Європою і що вітер жене її в невідомому для людей напрямку.

Трагедія Чорнобиля багато в чому змінила наші погляди на сучасну цивіліза­цію, показала, що всі країни і народи світу залежать один від одного.

«Не спрашивай, по ком звонит колокол, он звонит и по тебе». Думку, вкладе­ну в ці слова, що стали епіграфом до роману Е. Хемінгуея «По кому дзвонить дзвін», усвідомити і прийняти потрібно усім. Немає чужого горя, говорить народ­на мудрість. Тому такий одностайний був світ, коли 11 вересня 2001 року каміка­дзе підірвали вежі Торгового центру в Нью-Йорку. І дзвони Манхетгена тоді дзво­нили не тільки за загиблими у тому пеклі, вони попереджали кожного: не відвертайся від чужого лиха, це великий гріх, не бери його на душу. Наприкінці жовтня мос­ковські дзвони оплакували тих, хто загинув у Театральному центрі на Дубровці. Але ж кожен з нас міг опинитися в цьому залі...

Так і дзвони Чорнобиля сьогодні розносять світом своє тривожне калатання, оповіщаючи, що горе Чорнобиля, сльози Чорнобиля — це лихо не тільки україн­ського народу. Це стосується кожного, хто живе на Землі. А ще дзвони Чорнобиля попереджають: «Люди! Пам’ятайте! Не дайте спалахнути на землі атомній пожежі. Вона не пощадить нікого».