«Е тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок, Е тисячі ланів, але один лиш мій». Роздуми щодо творчості в. Симоненка

Творчість в. Симоненка була самобутнім явищем в українській літературі. Його поезії відрізнялися злободенною тематикою, непримиренністю до кривди, справ­жньою народністю і глибоким патріотизмом. Усі їх об’єднує любов до своєї Бать­ківщини і народу, прагнення бачити свою Вітчизну вільною, незалежною, бо ба­чив, як у тенетах бюрократизму, фальші, лжепатріотизму партійних діячів гине Україна, знищується найперша і найголовніша її скарбниця — духовність. Поет не міг дивитися на це спокійно. Будучи виключно чесною, глибоко порядною люди­ною, для якої правда — найвища, він у своїх творах гнівно викривав ницих і убогих духом підлабузників, недорікуватих демагогів, брехунів і бездарних госпо­дарників, що забули про честь і совість, «пробиваючись у крісла й чини».

їх би за ґрати! їх би до суду! їх би до карцеру за розбій!

Доказів мало? Докази будуть!

Лантухи вкрадених вір і надій.

Василеві Симоненку довелося жити в роки розквіту бюрократичної системи, за часів тоталітарного режиму, коли за правдиве слово карали. І карали жорстоко. Але поет сміливо кидає виклик цим «бандам кривляк» та їх нікчемній продажній челя­ді», які «вважають себе «повелителями світу». Вони вже не можуть існувати без похвальби, без возвеличення і вознесіння в ранг мало не святих. Уже давно не було на світі «батька усіх народів» Сталіна, але за часів тоталітарного режиму дух його уперто жив. В одному із найкращих своїх віршів «Монархи» В. Симоненко викриває авторитарну свідомість цих «сильних світого цього».

Диктатори, королі, імператори.

Мліючи в димі хвальби.

Роззявили пащі, мов кратери,

І гукали:

— Ми символ доби.

Поет протиставляє їм, «обслиненим» і «обцілованим», звичайних простих лю­дей — трудівників, справжніх велетнів духу.

А поруч вставали некороновані Корифеї і справжні вожді.

Вставали коперники і джорджоне,

Шевченко підводив могутнє чоло,

І біля вічного їхнього трону Лакузи жодного не було.

Вся творчість в. Симоненка була пройнята палкою синівською любов’ю до своєї матері — Вітчизни, до народу, якому довелося так багато перестраждати. Поет-шістдесятник, чесний і безкомпромісний, в. Симоненко спрямовує гнівні свої обвинувачення проти катів, які були винуватцями страждань народу на цій багатостраждальній українській землі, де «Уже немає місця для могил», «Мільярди вір зариті в чорнозем», «Мільярди щасть розвіяні у прах». У вірші-памфлеті «Про­роцтво 17-го року», спрямованому проти цих жорстоких катів, поет гнівно кидає обвинувачення цим діячам:

Коли б усі одурені прозріли.

Коли б усі убиті ожили.

То небо, від прокльонів посіріле.

Напевно б, репнуло від сорому й хули.

Але в. Симоненко твердо вірить, що український народ пробудиться, встане з колін, згадає і відродить свою велич і славу, усвідомить свою національну гід­ність, яку протягом багатьох століть вибивали з нього. Батьківщина, народ, люди­на — ось улюблені теми віршів В.Симоненка. І його звертання: «Генії! Безсмертні! На коліна станьте перед смертними людьми» стверджує про велику любов, шану до українського народу, віру в його краще майбутнє.

Нелегкий шлях поета-правдолюбця обрав В. Симоненко, але жодного разу, протягом свого недовгого життя, не схибив, не звернув із нього, в одному із своїх віршів «є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок», який поет написав усього за два місяці до своєї смерті, він розкриває свій пройдений творчий шлях. Як і ліри­чному герою, В. Симоненку видалося «малий зажинок почать на ниві нерясній...». Проте була можливість вибратися з такої халепи: піти у найми до сусідів або взути «холуйські постоли». Але це б означало зрадити свою ниву, відцуратися від рідно­го народу, «забуть убоге рідне поле». Батьківська нива у вірші уособлює рідну країну. Але цього аж ніяк не міг припуститися поет — вірний син своєї землі. І ніякі погрози, ніякі випробування не могли змінити його намірів, його життєвих переконань.

Бо нива ця — моя! Тут я почну зажинок.

Бо кращий урожай не жде мене ніде.

Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок Мене на ниву батьківську веде.

Ішла стежина та й обірвалася. Обірвалося на самому злеті, на найвищій ноті слово прекрасного поета, але творчість його — коштовна перлина у духовній ска­рбниці нашого народу — живе й буде жити вічно.

Аналіз вірша В. Симоненка «Лебеді материнства»

Лірика одного з найкращих українських поетів В.Симоненка приваблює нас самобутньою образністю поетичної мови, відкритістю й чесністю автора, пристра­стю й непоборним духом своїм. А ще більше — ніжністю і ліризмом, глибоким проникненням в душу людини. Сповнена вогнем його палкої душі, вона й сього­дні є окрасою нашої літератури.

Одним із найпопулярніших віршів В.Симоненка, який став справжнім поети­чним шедевром, є його вірш «Лебеді материнства». Незвичайна, романтична на­віть сама назва твору. У центрі уваги автора — мати. Найкраща, наймиліша, най- рідніша у світі! Вона завжди в турботах і клопотах про своїх дітей. Це її добре серце, невтомні руки роблять наше дитинство щасливим, схожим на дивну казку, повну чарівних видінь.

Заглядає в шибу казка сивими очима.

Материнська добра ласка в неї за плечима.

Втомлена постійною нескінченною роботою, піклуючись про добробут сім’ї, мати і ввечері знаходить час попестити дитину, розповісти казку, заспівати ко­лискову. І з’являються чарівні видіння: у хаті на стіні танцюють лебеді. І ніби чується тихесеньке тріпотіння їхніх крил, чується, як вони лопочуть «крилами і рожевим пір’ям». Ласкавий неньчин голос благає, щоб зорі опустились під вії синові. Наступає тихий, спокійний сон, який оберігатиме мамина турбота і її ве­лика, свята материнська любов.

Поезію «Лебеді материнства» можна умовно поділити на дві частини. У першій частині ми бачимо, як турбується мати про маленького сина, який лежить ще в колисці.

І мати для нього — увесь світ.

У другій — образ матері переростає в образ матері-Батьківщини, рідної поетові України. Життя поставить перед сином нові вимоги, нові клопоти, але мати зав­жди буде турбуватися про сина.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу.

Виростуть з тобою приспані тривоги.

Але як би далеко не завела доля сина, завжди за ним «будуть мандрувати очі материнські і білява хата». З’являться на його життєвому шляху і брати по духу, і диво-наречені, але нетлінною, найбільшою завжди буде материнська любов.

Багато в людському житті буває випробувань. Може, й доведеться десь впасти на чужому полі, але завжди треба пам’ятати, що навіть і в такий час «прийдуть з України верби і тополі», «тугою прощання душу залоскочуть» і зроблять легшими навіть останні твої хвилини...

Можна все на світі вибирати, сину.

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Бо вона. Батьківщина, як і мати, в тебе одна. Не забувай же цього ніколи. І хай життя наше, освітлене святою материнською любов’ю, завжди буде чесним, незаплямованим, гідним, щоб ніколи ні матері, ні Батьківищні не було соромно за нас, щоб могла вона пишатися нашими ділами, радіти нашим успіхам, величатися нашими іменами.

Цьому вчать нас Лебеді материнства, які злітають із теплих співучих долонь талановитого витязя молодої української поезії — Василя Симоненка. Летять у вічність.