Я хочу розповісти вам про те, що сталося...

Слово «сталося» має на увазі якусь подію, щось несподіване. Те, про що я хочу розповісти, формально під визначення випадку, несподіванки не підпадає, але... Нічого несподіваного в нашій торішній родинній поїздці не було. Півроку ми планували екскурсію пушкінськими місцями. Мама там бувала раніше, тепер вона хотіла показати їх нам — татові, мені і брату. Вона так жваво розповідала про Михайлівське, Тригорськ, Святогорський монастир, що здавалося: я там уже була. І ми поїхали.

Приїхали в Пушкінські гори. І от тут почалося несподіване. Головне, що тра­пилося з усіма нами: ми були не екскурсантами, а гістьми О. С. Пушкіна. Зайшли його відвідати. Усе тому, що музей-заповідник вражає своєю правдоподібністю. Начебто і не XXI століття надворі: ми занурилися в атмосферу XIX сторіччя.

Фашисти залишили від Михайлівського одне попелище, але збереглася приро­да, щоправда, теж подекуди обпалена війною. Та природа, що надихала поета на прекрасні твори. Пейзаж став тим, з чого почали відроджувати заповідник. Зберег­лися вікові дерева, пагорби, ліс, річка Сороть, заливні луки... Відновлювали пан­ський будинок, мостки, млини, розчищали алеї, дороги, замість загиблих дерев висаджували точно такі. При цьому керувалися одним-єдиним правилом: зберег­ти і зовні, і внутрішньо атмосферу того часу, коли тут жив поет. Електрика в Михайлівському, звичайно, є, але ніде ви не побачите ані стовпів, ані дротів. На території заповідника немає ніякої техніки: жодного автомобіля, мотоцикла, трак­тора і т.п. Колія, що веде між вікових ялин і лип до панського будинку, є, але вона від возів. Працюють два млини: вітряк і водяний. Навіть урни для сміття — не потвори бетонні, а з верболозу, щоб не порушувати загальної картини. Немає настирливих покажчиків, характерних для музеїв-заповідників.

Відродження природного оточення в пушкінських місцях було першорядним, тому що, коли поета запитували про його кабінет, він відповідав: «Село — мій кабінет». А це — ліси і пагорби, це Сороть і луки, то засніжені, то квітучі, то вкриті золотим килимом листопаду. Усе це бачив і любив Пушкін. Може, подивившись на це, ми станемо добрішими, кращими?

Панський будинок у Михайлівському — це не застиглий музейний будинок. Він живий, тому що в повній гармонії з природою: коли в садах зацвітають бузок і жасмин, будинок наповнюється їхнім весняним ароматом. У липні, коли цвітуть липи, будинок просочений запахами воску і меду. Усе літо й осінь у кожному куточку будинку — живі квіти. На свято Спасу в будинок приносять кошик добір­них яблук — і будинок заповнюється їх духом.

Це диво відродження музею-заповідника, святині загальнолюдського масшта­бу, відбулося завдяки ентузіазму, праці, захопленості і відданості своїй справі Се­мена Степановича Гейченка. У 1945 році він приїхав з фронту в Пушкінські гори, щоб залишитися там назавжди.

Усе, що ми побачили і відчули за три дні в пушкінських місцях, вражає, прони­кає в душу. Таке душевне осяяння, думаю, відчуває кожний гість Михайлівського. Це відчуття несподівано відкрилось і мені, тому і називаю його «тим, що сталося»: присутність поета. А відбулося це тому, що відродили не просто місце, де жив Пушкін, відродили атмосферу давно минулих років. У такому музеї немає місця для нудьги. Звідси не хочеться йти. А йдучи, мрієш про те, щоб ще хоч раз у житті повернутися сюди, і дякуєш усім тим, хто створив це диво.