Лірика Й. Бродського - зразок інтелектуально-філософської поезії другої половини XX століпя

Йосиф Бродський належить до числа поетів, творчість яких важко віднести до будь-якої традиції. Своєрідними є його особистість і творча доля. Літературний журнал «Нева» присвятив Бродському статтю, у якій говорилося: «Люди різного масштабу і суперечливих устремлінь, вони самим фактом свого існування загро­жували тому, що ми називаємо сьогодні «бюрократичним соціалізмом». Але ця стаття вийшла у 1989 році, тоді, коли тоталітарна держава почала поволі розпада­тися і коли вже дозволили друкувати твори опальних поетів-емігрантів.

Творчість Йосипа Бродського критики, товариші по перу помітили одразу, з першої публікаїщ. Анна Ахматова порівнювала ліричний голое Бродеького зі оповідаль­ними рядками Й. Мандельштама. Велика поетеса присвятила йому пророчі рядки:

Про своє я уже не заплачу.

Та не хочеться бачить мені Золотеє тавро неудачі На іще безтурботнім чолі.

Твори цього ні на кого не схожого поета не друкувалиея, але вони розповею- джувалися серед молоді у списках, і це дратувало владу. У 1964 році поета заеуди- ли за те, що він ніде не працює, і відправили в Архангельеьку облаеть, а в 1972 році він виїхав до Америки.

В еміграції Бродський багато пише, видає збірки віршів, еее, літературно-кри­тичних статей. У багатьох творах він говорить про евій біль за втраченою батьків­щиною.

Поезія Йосипа Бродського — це яскравий зразок інтелектуальної філоеофеької лірики XX століття. Дуже важко визначити тематику і жанр його творів, адже поет пише про все заразом. Це бачення дійсності одночасно в різних ракурсах, відтво­рення її з використанням словесних, культурних, історичних асоціацій. Твори Бродського схожі зі звучанням симфонічного оркестру. Непідготовленому слуха­чеві важко визначити головний мотив, але треба велухатиея у звуки, відчути ритм окремих інструментів, включати фантазію, і тоді етане зрозумілим задум автора, а звуки торкнуться найпотаємніших струн серця.

У творах Бродського живе модель світу — нескінченний простір космосу, зем­ля, яка «не кругла. Вона просто довга», і політ думки, яка вільно перетинає проетір:

Зморений від власних химер Простір неначе скидає тягар величі.

Поет, неначе сторонній глядач, спостерігає за життям Всесвіту, Землі, хмарин­ки, бджоли:

Пил сідає на речі влітку, як сніг зимою.

У цьому заслуга площини. Коли самотою Летить вона вверх: до пилу і снігу. Чи просто до небуття.

(«Зауваження папороті»)

Поет сприймає стосунки між людьми як частину світового холоду.

Відірваний від тієї, яку кохав, продовжує кохати, він шле привіт «з одного із п’яти континентів, що пливе на трьох ковбоях», і розпачливо звертається:

...ревне «ти» поглинають по думки мої за морями, яким ні кінця, ні краю, в темноті всім тілом риси твої, як причинне дзеркало, відбиваю.

З часом у Бродського відбуваються зміни у його поетичному світі: переважа­ють теми кінця, пустки, неможливості будь-якої діяльності:

Пропадаючи безвісти, світ зовні зводить рахунки з лицем.

Як заложником Мамелюка.

Але на сторожі життя поет ставить слово. І безупинний потік слів ллється у творчості митця, даючи йому можливість виговоритися, висловити все, що наки­піло в душі, що має залишитися з народом назавжди.