Люди в білих халатах

Професія лікаря — це подвиг.

А. П. Чехов

Є у світі дві професії, без яких людству, мабуть, не обійтися: це вчитель і лікар. Вони потрібні завжди і скрізь, при будь-яких обставинах: чи то війна, чи мирне, спокійне життя народу.

У мене, майбутнього медика (на що я дуже сподіваюся), безмежну повагу і вели­чезну гордість викликають лікарі, чиї імена вписані золотими буквами в медичну науку і практику. З не меншою повагою я ставлюся до лікарів, які виконували і виконують свій обов’язок в умовах підвищеної небезпеки: в епіцентрах епідемій і радіації, на полях боїв і у воєнно-польових лазаретах, в операційних і в реанімацїї. У всіх випадках перед лікарем стоїть воістину героїчне завдання: рятувати людські життя. І часто вирішувати це завдання доводиться, ризикуючи власним життям.

Але особливе ставлення в мене до дитячих лікарів. Рятувати життя дитині, повертати її до нормального здорового життя — що може бути важливіше і шляхет­ніше за це? Коли я бачу в житті або по телевізору хворих дітей, сумних, малорух­ливих, мені здається, що в їх очах застигло питання; «За що?» Серце просто роз­ривається від болю. Але ж педіатри бачать це щодня і щодня повинні боротися з дитячими недугами. Оперують дитячі серця, пересаджують дітям здорові нирки замість хворих... І беруть на себе колосальну відповідальність не тільки перед хво­рою дитиною, але і перед її чорними від горя батьками. Яку для всього цього потрібно мати мужність! Лікар Димов (А. П. Чехов «Попрьігунья») був саме таким лікарем. Він врятував життя хворій на дифтерію дитині, а сам умер. Тільки після смерті Димова дружина, що все життя шукала незвичайних, особливих людей і ні в гріш не ставила власного чоловіка, вважаючи його пересічним, нецікавим, зро­зуміла, яка дивовижна і самовіддана людина жила з нею поруч.

Подвижництвом я вважаю щоденну, часто пекельно важку працю дільничного або домашнього лікаря. Не проґавити симптоми, що сигналізують швидше за все про широко розповсюджену хворобу, яка начебто легко виліковується, а насправді є чимось більш складним, вчасно і ретельно все проаналізувати і прийняти вірне рішення — у цьому професійний подвиг дільничних і домашніх лікарів.

Особливо я хочу відзначити харківських лікарів, імена яких відомі не тільки в нашому місті. Кардіотерапевт Л. Т. Мала. У місті є інститут, що носить її ім’я. На диво талановита людина, чиє життя сміливо можна назвати подвижницьким: Лю­бов Трохимівна і її учні рятують, виходжують, ставлять на ноги не тільки харків’ян. Скільки людей продовжують сьогодні жити і працювати завдяки таким лікарям! Л. Т. Мала — академік, орденоносець. Людина року (2000), лауреат премії «Золота фортуна 2002»... Але одне звання їй дали не люди, а доля: Лікар з великої букви.

Не одному поколінню харків’ян відоме ім’я академіка В. І. Грищенка. Скільки родин завдяки Валентинові Івановичу одержали можливість мати дітей, радіти ди­тячому сміху у своєму домі! Зараз В. І. Грищенко створив Центр репродукції люди­ни і успішно керує ним. Творчий пошук, що ведеться тут, — це прорив у науку XXI століття.

Воістину правий був А. Чехов, коли говорив про те, що професія лікаря — це подвиг, причому подвиг буденний. І тим, хто вирішив стати лікарем, потрібно серйозно подумати: чи готові вони до щоденного подвигу, чи готові нести відпо­відальність за життя людей. Адже професії можна навчитися, а почуття відповіда­льності треба прищеплювати з дитинства і виховувати його в собі постійно.