«Людина створена для щастя, як птах для польоту». (В. Короленко)

Породжена у муках людина своїм першим криком приносить у цей світ щастя: щасливі мама і тато, щасливі ті, хто став дідусем і бабусею, щасливі лікар і акуше­рка. Людина народилася!

Подароване тобі життя — це вже саме по собі щастя. Як його не випустити? Адже створені ми дійсно для того, щоб щасливо жити. Важко визначити: щастя — це... Що? Вічне веселе свято? Власний маєток? Новий автомобіль? Шуба, дивля­чись на яку, сусідки зеленіють від заздрощів? Багатство, ситість, розкіш? Я думаю, що щастя — це дні, які ти вважаєш щасливими. Вони освітлюють усе твоє життя.

Я дуже люблю малювати. У початкових класах я відвідувала дитячу художню студію. Сам процес малювання створює в моїй душі якийсь піднесений настрій. Одного разу на наші заняття прийшла молода жінка. Вона зайшла в справі до нашого вчителя. Гостя почала ходити від мольберта до мольберта. Біля мого вона затрималася, узяла мій пензлик, щось поправила в малюнку. Потім виявилося, що Ірина Павлівна (так звали гостю) похвалила мою роботу за гарне відчуття кольору, за розуміння півтонів. Ірина Павлівна, як ми потім довідалися, була художницею Харківського театру опери і балету. От цей день був для мене повний щастя. Мою роботу похвалила не мама, якій подобається усе, що я малюю. І не вчитель, що усіх хвалив, щоб не відбити бажання ходити в студію, а, як зараз говорять, незалежний експерт, неупереджена, об’єктивна людина. Те щасливе від­чуття, що мене охопило в той день, я не забуду, напевно, ніколи. Хоча художни­цею не збираюся ставати.

День щастя для нашої родини був день, коли успішно пройшла складна опера­ція моєї старшої сестри. Йдучи на операцію, вона не знала, що лікарі сказали батькам: шанси на успіх 50 на 50. Коли ж на другий день нам повідомили, що небезпека минула, і Ліка буде здорова... Боже! Яке це було щастя! Зараз Ліка шиє собі нову сукню, щоб піти в ній на мій випускний вечір. І мене це радує не менше, ніж моя бальна сукня.

Про один щасливий шкільний день хочу розповісти окремо. У мене є дві давні подружки: Катя й Оля. Ми дружили з першого класу. І от у десятому класі Катя й Оля посварилися. Та як! Півроку не розмовляли одна з одною. Я вмовляла їх, мирила... Усе марно. Я не приймала ні ту, ні іншу сторону. Я любила їх обох і не хотіла втрачати. Півроку я жила, як на вулкані: до однієї піду — інша дується, з іншою поговорю — перша в претензії... А свята, а дні народження... Але я була тверда: ні на чий бік не стала, жодній не надала переваги, хоч вони, як мені здавалося, рвали мене на частини. Через півроку вони без моєї нібито допомоги помирилися, і ми знову стали нерозлийвода. Ця подія була для мене дуже і дуже щасливою: по-перше, ми знову всі разом, а по-друге, десь у глибині душі я хвали­ла себе за послідовність і стійкість. Це теж щастя — зрозуміти, що ти щось можеш.

Люди створені для щастя. Треба тільки вміти його бачити не лише у великому, але й у малому. Не тільки в нестримних веселощах, але й у тихому смутку і світлому сумі. Адже буває щастя навіть у безмовній любові. Десь колись прочитала про це вірш. Автора забула, а рядки пам’ятаю:

Пусть — безответно,

Только бьі любить,

Только б не бесследно По земле ходить...

Так що щастя... воно різне. Треба тільки вміти його знайти! Не пропустити...