«Ми Е. Були. І будем МИ. Й Вітчизна наша з нами». Україна у творчості Івана Багряного

Кажуть, що слова «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами» вибиті на надгробку Івана Багряного. Несхитною вірою в незнищенність життя, любов’ю до України були наповнені всі твори письменника.

Як і багато хто з письменників, Іван Багряний починав свою творчість поезі­єю. У 1926 році він написав поему «Бумеранг». Не знаю, хто ще так щиро, залю- блено говорив про Україну, як це зробив Багряний у своїй поемі:

Лице в зеніт. Коса в цвітінь.

Рожеві руки в моря синь.

Заквітчана, усміхнена

І мрійна над усіх вона.

Пливе Україна під сонцем, і світ дивується її красі і силі. Вона була плацдар­мом для всіх європейських воєн, об’єктом для всіх завойовників, бо лежить на межі двох світів. Але:

Не’дин там кораблі спалив.

Не’дин там пальці посмалив.

Україна для поета «земля титанів — «нетитанів», земля веселих кобзарів». Вона мала багато співців, але ніколи не мала і не потребувала своїх царів; вона не мала свого імені в світі, її доля була їй мачухою, але народжуються і виростають її діти, і пливе вона із давно забутої пори в майбутнє, щоб розпочати «все з початку».

Багато горя і нещасть пережила Україна. «Над пережитим, мов печатки, стоять хрести, лиснять могили...», які є пам’ятниками минулих битв і слави. А зараз:

Вже не бряжчать мечі, як здавна,

В лискучім соняшнім пилу.

В Путивлі-граді на валу Давно не плаче Ярославна.

Пил, порох як перламутр укривають «плацдарм бойовиськ». Не скоро тут зно­ву забряжчать мечі, може, цього й зовсім ніколи не буде. Цей «край — дитина. І зветься край той Україна».

Але наймирніший у всьому світі край знову стає ареною бойовиська.

Лежить Гуляй-поле в крові і сльозах.

Потоптане, смертю розоране,

В бомбових кратерах і черепах,

В гільзах,

В ожугах,

В м’язах,

В трісках...

І навіть не крячуть ворони —

Жахаються круки, минають здаля, —

Шкіриться жаско, смердить земля.

Поет знаходить безліч слів, щоб передати жахливий стан рідної землі, яка ле­жить спалена і поруйнована.

«Перед ким, перед чим завинила єси?» — розпачливо звучать слова, але «мов­чить Гуляй-поле, мовчить Гуляй-поле».

Першим великим прозовим твором Івана Багряного був роман «Тигролови».

Мчить на Далекий Схід страшний потяг, вщерть наповнений в’язнями, які не мають ні перед людьми, ні перед державою жодної вини. З вагона прямо на ходу вистрибує молодий в’язень Григорій Многогрішний і потрапляє на розкішний острівець у тайзі, де вже багато років живуть українці. Вони зберегли свою мову, культуру, селам дали українські назви. Тут, у дикій тайзі, тоталітарна система не може понівечити душі вільних українців. Вони створили свій світ, наповнений чистотою і гармонією.

Кожен твір Івана Багряного — це гімн Україні; бажання бачити її вільною від усяких зайд, а народ щасливим домінує в творчості митця.