Моя Анна Ахматова

1 варіант

Творчість Анни Ахматової припадає на дві великі епохи. Поетеса народилася в сім’ї морського офіцера, училася в гімназії в Царському Селі, жила в Петер­бурзі, літо проводила в Криму. Але вона не була рафінована гімназистка. Піз­ніше, згадуючи роки навчання, писала, що спочатку училася погано, потім краще, але завжди неохоче. Та це не завадило їй отримати гарну освіту, вивчити декілька мов.

У дитинстві вона була неслухняною, «дикою дівчинкою», завжди ходила бо­сою, безстрашно кидалася з човна в море, багато плавала, не боялася високих хвиль, засмагала під сонцем так, що по декілька разів сходила шкіра. Та, можливо,

саме свіже повітря Криму, морська вода, рух і вберегли дівчинку від страшної хвороби — туберкульозу, на який хворіли чотири сестри Анни.

Поступово Анна перетворилася на чарівну дівчинку: висока, струнка, з чудо­вою фігурою, чорним, дуже довгим і густим волоссям. Її великі світлі очі дивно виділялися на тлі темних брів і довгих вій. Юний Микола Гумільов закохався в Анну з першого погляду. Тоді вона здавалася русалкою, і їй присвятив поет вірш «Русалка».

Анна Ахматова не змогла встояти перед коханням поета, і, хоча її почуття до Гумільова не було сильним, дала згоду на одруження. їхнє подружнє життя було нещасливим і недовгим. Анна не могла більше залишатися разом з чоловіком, але залишилася на все життя вірною йому після розстрілу Гумільова.

Нещасливе подружнє життя, мрії про велике кохання відбилися на творчості поетеси. Вона написала багато різних творів, у яких від першої особи звучать висповідальні мотиви, але у її доробку можна знайти й невеликі за обсягом сюжет­но завершені балади.

Мені дуже подобається балада «Сіроокий король». Це маленька трагедія, яку при бажанні можна було б розгорнути в цілий шекспірівський спектакль.

Коли в дитинстві мама прочитала цей твір, мене захопив казковий сюжет. Мені до сліз було жаль молодого короля.

Пізніше прийшло інше розуміння цієї балади, розкрилося те, про що промов­чала авторка. Таємницю народження дівчинки відкривають сірі очі, у які заглянула мати дитини. Тепер зрозуміло, чому таким підкреслено спокійним був чоловік цієї жінки — смерть сіроокого короля на його совісті.

Життя Анни Ахматової було трагічним. Після революції 1917 року вона могла виїхати в теплу ситу Європу, але вони з Миколою Гумільовим прийняли рішення залишитися у нехай закривавленій і розореній, але рідній Росії.

Мені був голос. Він утішний.

Позвав мене: «Іди сюди.

Покинь свій край глухий і грішний.

Покинь Росію назавжди.

Я кров із рук твоїх відмию.

Із серця вийму чорний ерам,

Я новим іменем покрию Сліди образ і давніх ран».

Але спокійна і холодна.

Руками я замкнула слух.

Щоб жодним словом тим підлотним Не осквернився скорбний дух.

у 1920 році заарештували і розстріляли Миколу Гумільова. Анна важко перене­сла смерть близької їй людини. А в 30-ті роки розпочалися гоніння і для самої поетеси.

Та мужня жінка вистояла, все перенесла і вже у наш час повернулася до читача своїми чудовими творами.

2 варіант

Непросто прожити життя жінкою. Навіть якщо це жінка така велична і спо­внена гідності, як Анна Ахматова. Але її поезіїї переконує усіх у тому, що жін­ка — створіння тендітне і чутливе, здатна до високих почуттів, і разом із тим розум — її невідмінна риса. Іронічність деяких віршів вражає глибоким проник­ненням у суть речей. Таким є вірш «Вечером», де предметний світ — не фон, а німий свідок і учасник важливої події: «Тьі первьій раз одна с любимим». Од­нак її поезія не стільки поезія захоплення щасливим коханням, скільки нескін­ченна повість про втрати і розчарування кохання. Але от що дивно — її вірші не сприймаються як безнадійно сумні. В них не тільки історія стосунків двох закоханих, але глибини жіночої душі, для якої кохання — навіть нерозділене —
завжди щастя. Чоі^? Тому що кохати — значить мати живу дупіу. Без нього не може бути жінки. Гі лірична героїня — це жінка, яка знає, що таке кохання, на­дія і муки:

Не любищь, не хочещь смотреть?

О, как тьі красив проклятьій!

И я не могу взлететь,

А с детства бьіла крьілатой.

Уміння передати ціну бурю почуттів кітькома словами — чи не найяскраві- ща риса поезії Ахматової. Кілька слів, часом парадоксальних, — і одразу зрозу­міло що на дущі:

Сколько просьб у любимой всегда!

У разлюбленной просьб не бьівает.

Предметний світ у вірщах поетеси ніби насичений тими почуттями, які пе­реживає героїня. Ось відомий вірщ «я научилась просто, мудро жить...» Він сповнений такого пронизливого чекання, що все інще — лище фон для нього. Перщі рядки дещо парадоксальні, бо всі інщі переконують, що неможливо втри­матись на висоті цієї мудрості, коли увесь у полоні почуття. Коли напружене че­кання змущує «долго перед вечером бродить, чтоб утолить ненужную тревогу». І тоді увесь світ ніби залучений до коловерті почуттів: і горобина у лозі, і пух­настий кіт, і яскравий вогонь «на бащенке озерной лесопильни». І серед усього цього напруженого чекання думка:

И если в дверь мою тьі постучищь.

Мне кажется, я даже не усльїпіу.

Сама Ахматова вважала, що не слід надавати перевагу лище її раннім вірщам. Проте саме у ранніх вірщах видно витонченість почуттів і розуміння світу, які дозволяють зрозуміти щиру й величну дущу жінки. І саме з цих вірщів почина­ється щлях до літератури прекрасної поетеси Анни Ахматової.