«Моя любове! Я перед тобою ...» Поезії Ліни Костенко про кохання

Коли Бог не хоче дати людині долю, він дає їй талант. І тоді талант стає долею митця. Хтозна, чи можна це віднести до Ліни Костенко. На жаль, вона дуже мало розповідає про себе, про свою жіночу долю. Але талантом Бог її нагородив великим.

Якось Ґете сказав, що жінка-поет не здатна писати про речі, які вимагають аналізу, зусилля розуму. Жіноча область творчості — це почуття. Ліні Костенко вдається усе. Вона говорить про серйозне, важливе, вічне, аналізує, робить висно­вки, розмірковує — і все це пропускає через своє чутливе серце. Уся її творчість по-чоловічому поміркована, мудра і по-жіночому пристрасна.

Великий пласт творчості Ліни Костенко — це поезії про кохання. Ліричні, за­душевні твори про почуття, яке може прийти до людини у будь-якому віці, а може і ніколи не прийти. Людина, яка, проживши життя, так і не пізнала справж­нього кохання — найнещасніша із людей.

Вірш «Світлий сонет» про перше дівоче кохання. Сімнадцятилітній дівчині пощастило: вона покохала. Але її коханий любить іншу, і лірична героїня не може втримати гірких сліз. Це найщиріші сльози у її житті. Вони омиють її душу, при- тишуть страждання, заспокоять серце.

Почуття, якщо воно справжнє, глибоке, не любить тріскотняви. Воно ховаєть­ся в глибині серця, стережеться грубого дотику і залишається з людиною «на сьогодні, на завтра, навік». Розуміння цього до ліричної героїні приходить рапто­во, цей дивний здогад обпікає мозок.

Уминатиме час, нанизавши Сотні вражень, імен і країн, —

На сьогодні, на завтра, назавжди!

Ти залишишся в серці моїм.

У цьому ліричному творі лише три строфи. Поетеса не розкриває перед нами романтичну історію кохання, не говорить відкрито про його силу. Декілька слів- натяків, і стає зрозуміло, що між двома серцями назавжди залишиться зв’язок, який не зможуть розірвати ні час, ні відстань, ні нові враження, імена і країни.

Але якою б сильною не була любов, лірична героїня Ліни Костенко нізащо не згодиться стати рабою почуття. У вірші «Моя любове! Я перед тобою...» вона про­сить любов не допустити до того, «щоб світ зійшовся клином», щоб зникло з її життя те, для чого вона живе. І якщо таке станеться, якщо вона заплутається в дрібницях, розміняє на спотички свої широкі дороги, то кості гордих її предків «перевернуться в гробницях».

І в них було кохання, як у мене,

І від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена.

Та що поробиш, — тільки до воріт.

Любов не могла зупинити мужніх воїнів, відвернути їх від бою, від їхніх рат­них обов’язків перед Батьківщиною.

Ліричні героїні Ліни Костенко кохають ніжно, віддано, але це прекрасне почут­тя не затьмарює їм світу, не відбирає розуму, не робить слухняними і покірливи­ми. Воно може принести сльози чи щасливу посмішку, горе чи радість, але ніколи не зможе примусити людину забути, хто вона є і яке її призначення на землі.