ВСЕ СОЧИНЕНИЯ

Поиск
Меню сайта
Предметы
Форма входа



Статистика

Онлайн всего: 2
Гостей: 2
Пользователей: 0


Сочинения » Українська мова та література » 11 клас Добавить сочинение

Мова - це душа народу, «щоденне чудо», «сонця зір» (за творчістю Д. Павличка)

Поет широкого тематичного діапазону, Дмитро Павличко створив багато ліри­чних віршів, які відзначаються свіжістю, образністю, яскравою поетичною мовою. Але особливу увагу привертають вірші поета, присвячені рідній мові. Роздуми поета про місце української мови в минулому, сучасному та майбутньому лягли в основу багатьох його поезій.

Проблема розвитку української мови, національної культури була для нього важливою й досить болючою: він навчався у польскій школі, де його рідна украї­нська мова була суворо заборонена (місцевість, де жив майбутній поет, належала тоді Польщі) і «за мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати мені», — писав Дмитро Павличко в одному із своїх віршів. Не набагато краще було і в часи адміністративно-командної системи, коли було проголошено ідею злиття націй. Внаслідок слухняного здійснення цих установок роль і значення українсь-

 

кої мови катастрофічно падали, сфера її вживання постійно звужувалася. Закрива­лися школи з українською мовою навчання, її було практично витіснено з галузі науки і техніки, вищих і еередніх учбових закладів, державних установ, вона май­же перестала звучати в містах. Українці за походженням почали соромитися спіл­куватися рідною мовою, заміняли її російською. Посилилися вияви національного нігілізму. І багато хто з українців, будучи лакеями за натурою, відмовлявся від рідної мови, батьківського коріння. Шукаючи теплого місця, легкого хліба на ро­сійських чи західних задвірках, вони зраджують і рідну мову, і рідну матір. Це манкурти. Будучи еправжнім патріотом своєї країни, Павличко не міг спокійно спостерігати такі явища. Це їм, манкуртам, поет гнівно кидає в обличчя слова:

Ти зрікся мови рідної, нема Тепер у тебе роду, ні народу.

Чужинця шани ждатимеш дарма —

В твій елід він кине сміх — погорду!

Саме так у вірші «Ти зрікея мови рідної...» поет картає земляка-українця, який занедбав поле рідного елова, етавши безбаченком, перевертнем. Тематично з цим віршем споріднений «Лиет до одного знайомого у справах філологічних», у якому поет теж говорить про негідника-ледаря, що «рідне поле в будяччі кинув, що рідне слово в собі загасив, неначе ватру». Але ж як можна забути рідну матір, яка виро­стила тебе, викохала, поетавила на ноги? Чи можна поважати таку людину, взагалі вважати її людиною? Цю ж тему порушує Д. Павличко у циклі віршів, створених значно пізніше — «Вірші з Монголії». У поезії «Між горами в долинах — білі юрти...» йдеться про любов монголів до своєї вітчизни, до рідної мови, яку вони трепетно шанують і бережуть. Навіть якщо б сам їхній Бог — усевладний Будда — запропонував їм віддати Європу й Азію за рідну мову, вони б відмовилися від такої пропозиції, бо мова для них — найцінніше і найсвятіше багатство.

То — наше елово, то — щоденне чудо.

То — сонця зір крізь каменя більмо.

То — дух народу — о веееильний Буддо! —

Все в нае бери, лиш мови не дамо.

Бо еправді, якщо зникне мова, — зникне й народ. Це дуже добре розуміють монголи, яким поет протиставляє своїх земляків, гнівно кидаючи їм докір:

А ви, оевічені монголи,

Нагі внучата княжої землі.

Все віддали — і рідну мову й школи За знак манкурта на низькім чолі.

А оеь вірш «Якби я втратив очі, Україно», у якому поет зазначає, що втратив­ши зір, він ще зможе жити на евіті, хоч і як би це було етрашно, а втрата елуху означає для поета втрату життя, бо не буде можливоеті чути звуки рідної мови, ніжний епів еолов’я, гучної трембіти, тривожного шуму етрімкого Черемошу — мови рідної неньки-землі. «Не чути материнеької мови — ото була б загибель — емерть моя», — пише поет.

Мова — це духовна коштовніеть, веякий народ звеличує себе, виявляє евітові національні набутки свого серця, евоєї мудроеті, передає із покоління в покоління евій доевід, культуру, традиції. Вона робить народ народом, веде нае на вершину знань, відчиняє двері до духовної екарбниці людетва. Це духовний заповіт, який

... у епадок віддали мені Мої батьки і предки невідомі.

Що гинули за неї на вогні, —

пише поет у своєму вірші «о рідне слово, хто без тебе я».

Поет-патріот, невтомний борець за національно-культурне відродження укра­їнського народу, його історії, національної гідності, Д. Павличко вчить нас люби­ти рідну мову, шанувати й розвивати її, боротися за неї, бо в ній — наша велич, наше безсмертя.



Беру это сочинение!

Похожие сочинения
Категория: 11 клас | Добавил: 00dima (04 Февраля 2018) | Обновлено | Просмотров: 362 | Рейтинг: 0.0 /0
Перейти на главную страницу

Сообщить об ошибке!

Понравилось? Оставь отзыв

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Sochineniya.info © 2021
Хостинг от uCoz