Мова - основна ознака етнічної спільності людей

Умійте ж берегти... наш дарунок безсмерт­ний — мову!

/. Бунін

Чому великий російський письменник закликав берегти мову? Від кого і від чого? І чому він називає нашу мову «безсмертним дарунком»? Чому С. Довлатов закінчує свою повість «Іноземка», написану в еміграції і про емігрантів, словами: «О, Господи! Яка честь! Яка незаслужена милість: я знаю російський алфавіт!»

У ряді об’єктивних ознак етносу головною була, є і буде спільна для всієї нації мова. Багато народів розкидані по світу, живуть у різних економічних умовах, мають різні стереотипи поведінки. Але історія стверджує: незважаючи на це, народ залишається етнічною спільнотою, якщо він зберіг спільну мову. Це довели вірме­ни, китайці, італійці, що живуть по всьому світу. Російська еміграція й українська діаспора за кордоном довели нам, що вони один народ з тими, хто живе в Росії й Україні. Вони зберегли свою мову і навчили говорити нею своїх дітей, видавали газети і книги рідною мовою.

Українська мова пройшла важкий шлях заборон і знущань. Як у часи імперії, так і при тоталітарному режимі більшовиків. Скільки разів її офіційно забороняли! Стверджували, що немає такої мови! Забороняли навчання українською, не дозво­ляли видання, закривали українські театри. У таких умовах інша мова могла б зникнути. А зникни мова — немає і нації як такої.

Усупереч усьому цьому українська мова вистояла і донесла до нас древню куль­туру, звичаї і традиції батьків — ці суб’єктивні ознаки етнічної спільності нації. Були діячі культури, що, не боячись переслідувань, збирали, записували усну народну творчість, мудрість, втілену в піснях, у поетичному слові, у фольклорі. Берегли безсмертний дарунок! Заборонити вчитися, не видавати книги і не дозво­ляти привселюдно висловлювати свої думки рідною мовою можна. Але не можна заборонити матері говорити з дитиною тією мовою, яку вона одержала в спадок від своєї мами, не можна заборонити співати колискові рідною мовою. Від цих ласкавих рідних слів щось навіки поселяється в душі маляти, вони впливають на нього ще на рівні підсвідомості. Роки заборон і негод, знущань і принижень не вбили українську мову, тому що в ній закодована велика культура народу.

У сьогоднішній Україні існує проблема оволодіння рідною мовою. Але існує вона тільки для частини дорослого населення. Для нинішніх школярів це питання вирішене: вже з дитинства вони двомовні, і це, по-моєму, прекрасно. «Зайвих знань не буває», — сказав хтось. Мудра думка. Щоб доросла людина незалежно від мови, якою вона говорить у родині (будь то російська, татарська, єврейська або угорська), могла вільно володіти українською, одних декларацій про те, що необ­хідно знати державну мову своєї країни, мало. У Росії, наприклад, щоб одержати громадянство, тепер потрібно скласти іспит на знання російської мови. В Україні, думаю, теж повинно бути так.

Ставлення до рідної мови — це те еаме, що і етавлення до батьківщини. Люби­ти евою батьківщину і не знати мову, якою говорить абеолютна більшіеть її насе­лення і яка є державною, — це «дві речі несумісні».