Образ ліричного героя у вірші В. Маяковського «Лілечко!»

Десятиліття про Володимира Маяковського говорили як про національного письменника — трибуна, бунтаря, агітатора, горлана. Маяковський — лірик? Та цього не може бути!

Чому ж так довго замовчувалася інтимна лірика митця? Сталін через п’ять років після загадкового самогубства поета проголосив Маяковського «найталано- витішим поетом нашої епохи», що й призвело до канонізації його постаті.

У струнку схему нових життєписів Володимира Маяковського не вміщалося ве­лике гріховне почуття великого поета до чужої дружини Лілії Брік, незрозумілою залишалася позиція чоловіка Лілечки. Суспільство, яке сприймало сім’ю як ячейку, яка повністю йому належить, не сприймало вільні стосунки між людьми. А Маяков­ський кохав заміжню жінку, звірявся їй у своїх почуттях, писав любовну лірику, мучився, страждав, тікав від цього кохання і повертався до нього знов і знов.

Замість листа до коханої Володимир Маяковський пише вірш «Лілечко!» Літера­турний герой цього твору — сам поет. Він сидить у прокуреній кімнаті, яка схожа на опис пекла із поеми О. Кручених і В. Хлєбникова «Гра у пеклі», і згадує, що

за цим вікном

уперше

руки твої, нестямний, пестив.

Але сьогодні серце його коханої неначе скуте залізом, до нього ні докричатися, ні достукатися неможливо.

Про силу кохання літературного героя говорить і такий несподіваний художній образ — рука, зламана дрожем, не влізає в рукав пальта.

Холодність, відмова коханої доводить ліричного героя до нестями. «Дикий», «відчаєм посічений», він викидає своє тіло на вулицю як непотрібну річ. Це по­чуття мучить і ліричного героя, і його кохану, воно важким жорном висить на ній, від нього не можна відмахнутися, втекти, сховатися в холодних водах, у розжаре­ному піску, відкупитися дзвінкими грошима і славою.

Для ліричного героя нема моря, сонця, крім кохання, «жоден дзвін не на ра­дість, крім дзвону твого любого імені». Над ним не владна отрута, «і курок не зможу біля скроні натиснути». «Крім твого погляду, лезо жодного ножа не влад­не», — з розпачем вигукує закоханий. Він «душу квітучу коханням випік». Знева­жений ліричний герой питає дозволу хоча б на те, щоб «останнью ніжністю висте­лити твої затихаючі кроки».

Кохання поставило на коліна цього сильного, мужнього, талановитого чолові­ка. Воно не дослухається ніжних, розпачливих слів. Почуття, яке повинно підно­сити дух людини на невидані висоти, поставило ліричного героя на коліна. Але воно відкрило перед нами Маяковського — лірика, людину, яка вміла засвічувати зірки і безмірно страждати.