Про вірш 0. Твардовського «Я убитий піді Ржевом»

Тогда считать мьі стали раньї,

Товарищей считать —

так писав М. Ю. Лєрмонтов про завершення Бородінського бою. Напевно, так узагалі кінчаються війни.

У Великій Вітчизняній війні, відповідно до статистики, загинуло три чверті ровесників Олександра Трифоновича Твардовського. Поет відчуває провину перед ними, хоча розуміє, що «в том нет его виньї»: «И не о том уж речь, что я их мог, но не сумел сберечь, речь не о том, но все же, все же, все же...»

Ця триразова луна відгукнеться в багатьох післявоєнних віршах Твардовсько­го, але, можливо, найперший в цьому ряду і найщемливіший — «Я убитий піді Ржевом». У заголовок винесений перший рядок — він як перший пам’ятник.

Назва вже не відпускає тебе, і ти мимоволі вчитуєшся і вслухуєшся в ці страш­ні слова: не може говорити про себе людина, якої вже немає на цій землі.

Вірш цей — монолог і жагуча сповідь людини, якої вже немає в живих. Вона говорить з нами з небуття, не напередодні загибелі, а вже після неї. І холод проби­рає тебе з голови до ніг...

Герой цього вірша загинув у Тверській, тоді ще Калінінській області, під мале­ньким містом Ржевом, де йшли кровопролитні бої, де на карту була поставлена доля Батьківщини.

Война гуляет по России,

А мьі такие молодьіе...

Ці слова поета Межирова — і про нашого героя.

З далекої війни він звертається до нас усіх і до кожного особисто з найважли­вішим повідомленням — про свою смерть. І монолог його — як скупі рядки похо­ронки, тому у вірші немає ні епітетів, ні метафор, ні уособлень... Вони були б тут недоречні.

Хлопцеві, убитому піді Ржевом, навіть мертвому необхідно знати, «чи наш Ржев нарешті». Відповідей на евої питання він уже ніколи не почує. Вони — рито­ричні:

И у мертвьіх, безглаеньїх,

Ееть отрада одна:

Мьі за родину пали.

Но она — спасена.

Тепер загиблий солдат говорить уже не тільки від свого імені. Тендітне соло переходить у багатоголосся:

Натни очи померкли.

Пламень сердца погас.

На земле на поверке Вьізьівают не нас.

Вони виконали свій обов’язок і залишили нам найщедріший дарунок — життя.

Закінчилася ніби перша частина вірша — власне реквієм. Міняється тема, стає швидшим ритм. Начебто потрібно встигнути сказати ще щось дуже важливе, може, найголовніше:

Нам свои боевьіе Не носить ордена.

Вам — все зто, живьіе.

Нам — отрада одна:

Что недаром боролись Мьі за родину-мать.

Пусть не сльїшен наш голос —

Вьі должньї его знать.

Це вже не просто монолог і не багатоголосся загиблих, а заклик до діалогу з живими.

Загальна перемога з’єднує живих і полеглих. І ніби врозріз із загальноприйня­тим «ми в боргу перед загиблими» звучать, може, найделікатніші рядки:

И никто перед нами Из живьіх не в долгу.

Мертві звільняють живих від тягаря пам’яті і відповідальності, від яких поря­дній людині неможливо звільнитися.

І знову як рефрен звучить «я убитий піді Ржевом», і знову міняються місцями особові займенники. Тепер на зміну «ми» приходить «я». І звучить звертання без­іменного солдата Великої Вітчизняної до всіх живих:

Я вам жизнь завещаю —

Что я больше могу?

Як сказано було в книзі про Василя Тьоркіна, «тут ни убавишь, ни приба- вишь».