«Шануй завжди сліди минулого» (латинський вислів)

Два чувства дивно близки нам,

В них обретает сердце пищу: Любовь к родному пепелищу, Любовь к отеческим гробам.

О. С. Пушкін

Академік Д. Лихачов у своїх «Листах про добре і прекрасне» писав про те, що пам’ять і знання минулого, заповнюючи світ, роблять його більш цікавим і знач­ним, що без минулого світ для людей порожній. Знання історичного минулого він називав «четвертим дуже важливим виміром світу».

Ці знання починаються з інтересу до того, що безпосередньо оточує людину. І в першу чергу це знання свого родоводу, своїх коренів. Для мене це не абстрактні поняття. Мені з дитинства розповідала бабуся про моїх предків, показуючи старі чорно-білі фотографії. По материнській лінії вони були кріпаками. Моя прапраба- буся, дочка українських селян-кріпаків, похована на сільському цвинтарі під Хар­ковом. Моя прабаба, шкільна вчителька, похована поруч з нею. Мій прапрадід розстріляний як ворог народу в 1937 році. У радянський час він викладав музику і спів у сільській школі, хоча і мав музичні здібності, не мав ніякої фахової освіти. До революції, крім землеробства, займався тим, що керував церковним хором. За що і поплатився життям у сталінську епоху. Мій прадід загинув під час Великої Вітчизняної війни: пішов на фронт у 1941-му, полон, втеча з полону до своїх, опинився в штрафному батальйоні, а наприкінці 1943 року загинув.

На старому цвинтарі в нас лежать тільки жінки. Могил прадідів ми не знаємо. І чи є вони? Так склалося, що в нашій родині два покоління жінок ростили і виховували своїх дітей без чоловіків. І не тільки своїх: після предків, які були кріпосними і неписьменними, усі наступні покоління працювали і продовжують працювати на освітянській ниві. Серед моїх предків — сільські і міські вчителі, викладачі вузів і технікумів. Сподіваюся, що і я не стану винятком.

Минуле... Без нього, як відомо, немає сьогодення, немає майбутнього. Люди­на самотня, якщо поруч немає людей, з якими в неї спільне минуле. «Життя — то не миттєвість існування», — нагадує старий академік молодим. Він учить нас збе­рігати історію, дбайливо ставитися до неї. Вірно оцінювати минуле, не намагатися переписувати історію, прагнучи закреслити все те, що з нинішніх позицій здаєть­ся помилками, оманами.

З двадцятих років минулого сторіччя Україну (і не тільки її) душив комуністич­ний, тоталітарний, нелюдський за своєю жорстокістю режим. Це відомо всім, оці­нюється майже всіма однозначно. Але знаходяться такі, котрі в цих твердих оцінках заходять надто далеко. Так, за ті страшні десятиліття сформувався «гомо совєтікус», але я завжди заперечую, коли його називають «гомо хамус». Можливо, і такий тип сформувався, але... Чи можна так говорити про всесвітньовідомих вчених і діячів мистецтва тих часів? Або про наших воїнів, що на своїх плечах винесли страшну війну з фашизмом? Або про мільйони чесних трудівників, що стояли біля верстатів, будували, сіяли і збирали врожай? Народ жив не «завдяки», а «всупереч»: усупереч репресіям і розстрілам, усупереч забитим до неможливого таборам і в’язницям, усу­переч усім штучно створюваним голодоморам. їх усіх охрестити «гомо хамус» — це піти проти історичної правди, це значить, не шанувати слідів свого минулого. По­трібно вміти відокремлювати зерна від плевел, не переносити на весь народ провину за злодіяння його далеко не кращої частини. Історію не перепишеш. Її потрібно знати і вірно оцінювати. Шанувати з минулого, якщо його історичні оцінки не однозначні, будемо тільки те, що залишило добрий слід.

Таких добрих слідів минулого й у житті країни, її народу, і в житті кожної людини набагато більше, ніж темних плям. З тих, хто не знає своїх коренів, хто залишається без рідного ґрунту, який зберігає сліди минулого, не виросте справж­ній громадянин