Символічність назви збірки В. Стуса «Палімпсести»

Збірка «Палімпсести» — це четверта книга поезій Василя Стуса, яку, за іронією долі, уклав не автор, а слідчі Клївського КДБ. Це вони заарештували поета і забра­ли твори, які були записані на різноманітних зшитках паперу.

Назву «Палімпсести» Василь Стус дав збірці уже потім.

Палімпсести — це тексти, які пишуться на не вибіленому від попередніх напи­сів пергаменті чи папері. Старий текст ще може виднітися, проступати, але новий запис перекриває його. Назва «Палімпсести» символізує те, що кожен твір має прихований зміст, який треба зуміти побачити і прочитати між рядочків.

Поет усвідомлює неможливість подати широку, цілісну картину світу (ці твори писалися здебільшого за колючим дротом), а тому витворює цей світ в тексті двома-трьома змістовими пластами.

Друзі Стуса відзначали, що він ніколи зовнішньо не реагував на події, умів стримувати свої емоції, але у творах за допомогою образної системи точно і влучно висвітлював те, що відбувалося. Наприклад, сцена суду над поетом:

Був зал, мов постріл, — довгий і гулкий.

Людських облич безмежні анфілади.

Безсилі вивільнитися з досади,

І тьмяні риси тінили гілки Немарних слів.

Поет нічого не говорить про те, що на цей суд не допустили ні дружину, ні друзів, ні просто цікавих. Звідки ж «людських облич безмежні анфілади»?

І раптом виникає здогад — та це ж сидять у залі ті, хто має право сидіти на подібних засіданнях. Спеціально підготовлені люди, які будуть слухати і не почу­ють жодного поетового слова, жодна думка не ворухнеться в їхніх головах, жод­ний сумнів не сколихне їхню глуху душу.

Глухоніма вода,

вона своє зусилля залишала

в однім мені, —

звучить підтвердження мого здогаду.

Поет уже не може витримувати напруги процесу, байдужої ворожості залу, «і близилась жада наближення». Йому хочеться, щоб усе це скоріше закінчилося. Наморочиться голова, неможливо зосередити погляд на чиємусь доброзичливому обличчі. Поет майже втрачає свідомість, перед очима все закрутилося,

І ось на погляд мій

пішли партери, бельетажі, гори

балконів піднебесних.

Монотонно, одноманітно звучить голос судді, який довго перераховує «гріхи» поета перед тим, як оголосити вирок. А в невинного підсудного «рвали штори глухі бажання. До осліплих вій тулилося повітря. І межа страшила ніби холодок ножа».

Хто зможе залишитися вірним собі, у кого не стріпнеться серце, не затремтить голос, коли все довкола «супроти тебе», коли тобі читають страшний вирок за неіснуючу вину?

Але наступний вірш написаний твердою рукою:

Терпи, терпи, — терпець тебе шліфує.

Сталить твій дух — отож терпи, терпи.

Долю і недолю людина обирає собі сама. Сама вирішує, як їй жити, яким богам молитися. І якщо це твій власний вибір, то

Ніхто тебе в недолі не врятує; ніхто й не зіб’є з власної тропи.

Однозначних і декларативних творів у цій збірці немає. Вірші Василя Стуса — це музика Шнітке, це полотна експресіоністів. Багатозначність і напластування. Словом, палімпсести.

Спробуйте проаналізувати твори Василя Стуса, і ви побачите зовсім іншу кар­тину, ніж бачу я. У цьому талант поета, сила його думки. Світ багатовимірний, складний, і тому твори, в яких поет не описує, а розмірковує, повинні будити почуття, думку, фантазію.