Справжня краса людини

У людині все має бути прекрасне: і облич­чя, і одяг, і душа, і думки.

А. Чехов

Якщо є поняття «справжня краса», отже, існує і удавана, штучна, далека від істини. Чи одне і те саме ми розуміємо, коли говоримо: «Яка красива дівчина!» і «Яка красива людина!»?

Перше, що спало на думку, коли задумався про справжню красу людини, — це Елен і Наташа, якими їх побачив на балу Андрій Волконський. «Її [Наташині] оголені шия і руки були худі і некрасиві в порівнянні з плечима Елен». Але в чомусь же князь побачив перевагу цієї «зляканої і щасливої дівчинки»? У тому, як вона розцвіла щирою посмішкою йому назустріч, як під час танцю «обличчя її сяяло захватом». Молодий князь побачив справжню красу Наташі: вона була в кожному її русі, якесь внутрішнє світло прикрасило її худенькі плечі і тонкі руки, її ще «невизначені груди».

Мені здається, що слова Чехова, відомі всім і кожному, не слід розуміти буква­льно. Я думаю, що письменник хотів висловити думку про красу як своєрідну гармонію. Добрі пориви душі, розумні і прекрасні думки можуть зробити людину зовні красивою, а от злу душу і хибні думки зовнішня краса не сховає.

Справжня краса людини в її вчинках і діях, у її стосунках з навколишнім світом. Культурна, інтелігентна людина завжди істинно красива, тому що багата душею. Адже скільки разів ми зіштовхувалися в житті з такими оцінками нових для нас людей: «Він мені здався дуже некрасивим, але це враження відразу розсія­лося, як тільки він заговорив». І навпаки: «Вона така красива, та краще б мовчала». Правда, знайома кожному ситуація?

Я хочу розповісти вам про дуже красиву, істинно красиву людину. Це мій улюблений поет, актор і співак В. Висоцький. Не красень, а красивий завжди: і в ролі капітана Жеглова, і коли рве голос і серце на сцені в ролі Гамлета, і коли співає свої пісні, кожна з яких — неповторна. Висоцький — це цілий світ справж­ньої краси. У його поезії, у його грі — ні тіні удаваного і фальшивого, це світ такої щирості і відвертості, якими неможливо не захопитися. І цей світ він щедро дару­вав слухачам і глядачам.

Зараз ми вільно можемо купити будь-яку платівку або диск із записами його пісень, будь-який збірник віршів поета. А за його життя, смішно сказати, були опубліковані деякі його пісні з кінофільмів, два вірші в журналі «Хімія і життя» (!?) і один — в альманасі «День поезії». Але були мільйони кілометрів магнітної стрічки, що слухали в кожному будинку від Калінінграда до Находки. Це записи «лівих» і «напівлівих» концертів, виступів в інститутах, перед підводниками, перед спортсме­нами, перед золотошукачами і т.д. і т.п. Такої популярності, такої щирої і всенарод­ної любові до поета історія нашої колишньої спільної батьківщини не знала.

Його душа і талант прикрашали кожен фільм, де він грав. Він був ведучим актором новаторського театру того часу — знаменитої Таганки. Він написав більше шестисот віршів, більша частина дійшла до нас як пісні. Невисокого зросту, з обличчям нібито найзвичайнісіньким, він ставав надзвичайно красивим, коли співав про лю­бов:

Пусть черемухи сохнут бельем на ветру,

Пусть дождем опадают сирени.

Все равно я отсюда тебя увезу Во дворец, где играют свирели.

Його обличчя осявалося мужністю і героїчним поривом, коли він співав про те, що ««в прорьів идут штрафньїе батальоньї». Світилося добрим гумором, коли він розповідав про ударника праці, що «закончил ковку» і «в загранкомандировку от завода угодил», або про спортсмена, «которьій на десять тьісяч рванул, как на пятьсот. Й спекся!» Говорячи у своїх піснях про негативні явища того часу, поет не зловтішався, він шаржував і сам по-доброму сміявся. Глядачі ж реготали до сліз.

В. Висоцький — незвичайне по своїй суті явище нашої культури, це втілення справжньої краси. Вона, осяваючи обличчя поета, його одяг, думки і вчинки, осяює світлом краси все навколо.