Ти знаєш, що ти - людина? (твір-роздум за однойменною поезією В. Симоненка)

В одній з найкращих своїх поезій Василь Симоненко запитує читача: «Ти знаєпі, що ти людина?» На перпіий погляд, це питання видається риторичним, але це тільки на перпіий погляд. Звісно, всі ми люди, але мало хто з нас може дати хоча б приблизне визначення цьому поняттю, можна навіть сказати, — цій філософській категорії... Що значить бути людиною? Що для цього треба роби­ти, чого прагнути? Я думаю, кожен повинен намагатися відповісти на це питан­ня хоча б для себе: це допомагає визначити свої життєві орієнтири, розібратися у своїх же власних поглядах на світ та на себе.

Цікаво простежити, як змінювався погляд на людину, її життєву місію і місце у всесвіті протягом сторіч. Згадаймо фаталізм давніх греків та римлян: вони віри­ли, що життям людей повністю керують боги, все визначаючи наперед. Долю, ви­значену олімпійськими богами, на думку давніх народів, не можна було змінити. У часи Середньовіччя людина все ще перебувала під тиском догм, визначеності наперед. Тільки в епоху Відродження починається розквіт незалежності людської істоти, постулюється свобода вибору, можливість самому вирішувати свою долю. У цей час митці у творах мистецтва пропагують принципово нові ідеї: вважається, що людина містить бога в собі, сама є напівбожественою істотою, здатна твори­ти, розвиватися, обирати свою долю. Так само й пізніше, натхненні відкриттями науки, розвитком цивілізації, люди дедалі більше вірять у власну відповідальність за своє життя, у право змінювати та обирати свою долю. Як бачимо, погляди на саму людську сутність змінювались протягом сторіч. Чи було щось, що поєднува­ло всі ці думки та теорії? Безумовно! Яку б концепцію не підтримували представ­ники того чи іншого історичного та культурного часу, яку б філософську шко­лу не вважали найкращою, проте зоставалися вічні, загальні цінності. Людина за природою своєю добра, народжена у добрі і створена для добра. Людина має дар від Бога: можливість творити, розвиватися, кожен народжується, маючи певні та­ланти, — треба лише розвивати їх, а не «закопувати у землю», як кажуть.

Схожі погляди висловлює Василь Симоненко у своїй поезії із промовистою назвою «Ти знаєш, що ти — людина?». На початку твору поет зазначає: «Усміш­ка твоя єдина. Мука твоя — єдина. Очі твої — одні». Ця фраза проходить реф­реном крізь увесь поетичний твір. Головним у людині, як можна зрозуміти з по­езії, Василь Симоненко вважає індивідуальність, особистісне начало.

Спочатку ця думка видалася мені не новою, але потім я зрозумів, наскіль­ки важливою вона є, наскільки загострюється її актуальність у наш час! Адже зараз риси індивідуальності часто стираються. Глобалізація, про яку постійно сперечаються представники різних політичних та громадських організацій, на­певне, має свої позитивні риси, але так часто вона призводить до нівеляції від­мінностей між людьми, між цілими націями. Люди прагнуть певної уніфікації одягу, з’являється поняття «загальних, світових» мов (такою стає англійська), в електронному спілкуванні за допомогою Інтернету стираються майже всі віко­ві, соціальні відмінності між людьми. Я впевнений, що це є проблемою на су­часному етапі розвитку людства, яку треба розв’язувати, принаймні намагатися розв’язати. Не треба намагатися самотужки змінити світ: рясно розсипати анти- глобалістські гасла і подібне, — мені здається, треба почати з себе, з визначення індивідуальності у собі. Люди, які мають власний стиль в одежі, власну непо­вторну манеру говорити та є незалежними й оригінальними у думках та погля­дах на життя, привертають до себе увагу, з ними приємно та цікаво спілкувати­ся. Тож треба більше уваги приділяти своєму розвиткові, виробленню власних смаків та поглядів, пам’ятаючи, що будь-яка людина неповторна. І дуже добре, що є літературні твори, які нагадують нам про такі важливі аспекти людського життя, допомагають нам у суєті повсякденності не забути вічні моральні катего­рії, не загубити головне у собі: усвідомлення того, що кожен з нас — Людина...