Україна - батьківщина моя

Коли задана така тема, то мені хочеться поговорити не про красу української землі, не про її героїв, не про її багатства. Про це усі знають, і цим пишається кожен. Хочеться порозмірковувати про сьогоднішні проблеми моєї країни.

Я прочитав десь, що наш народ нібито століттями не мав своєї державності. Чи так це? 24 серпня 1991 року був зроблений такий крок, якого не зміг би зробити народ, що не прагнув століттями до незалежності і не мав досвіду державного устрою. Ще в IX столітті східнослов’янське об’єднання навколо Києва створило могутню і цивілізовану країну — Київську Русь. Протягом двох сторіч українська державність існувала у вигляді залежного Еалицько-Волинського князівства. Зразком демократичної держави була наша славна Запорозька Січ. Те, що ці спроби побудувати суверенну державу не принесли успіху, має своє історичне пояснення. У 1991 році Акт про державну незалежність на референдумі підтримала абсолютна більшість жителів України. Таке не могло трапитися без історичного досвіду, що сформував в українському народі прагнення мати свою незалежну державу. Але прийняття Акта про незалежність — це тільки перший крок до державотворення. На споконвічне питання «Що робити?» є, по-моєму, одна відповідь: починати треба із себе, з виховання в собі почуття відповідальності. Треба зрозуміти, що ніяка гарна влада, ніяка фінансова допомога Заходу і всесвітньої української діаспори не зможуть створити для нас багату і квіту­чу країну. Кожен чесний громадянин повинен нести відповідальність за побудову нової, багатої країни. Відповідальне ставлення до своєї ділянки праці повинне стати не декларацією, а нормою життя, боргом перед Вітчизною. Можуть заперечити: «Від нас мало що залежить. Ми ж не влада». Це застаріла точка зору. Якщо дотримуватись її, то ніяких зрушень у кращий бік ніколи не буде. Чому це ми не влада? Хто обирає владу? Ми. Від чийого вибору і депутати, і президент у повній залежності? Від нашого. Так що ми, виборці, «демос», і є вища влада в демократичній державі.

Зараз у нашої країни важкі часи. Але я вірю у свій народ, у славне майбутнє рідної України. Цю мою віру підтримує знання української історії (були часи і важчі) і те, що українці — високоосвічена нація. Мою надію на краще зміцнює ще й те, що на території України немає війни (яке ж це щастя!), а також те, що нам удалося уникнути національних конфліктів. Ми переборемо все на шляху до про­цвітання батьківщини. Я вірю, що близький той час, коли зникнуть розмови про пошук національної ідеї і про бездуховність нашого народу. Ми станемо європей­ською державою з усіма атрибутами демократії. При цьому зуміємо зберегти свою етнічну, національну індивідуальність, підняти на новий рівень нашу науку і куль­туру. На всі ці цінності вже ніхто і ніколи не зазіхне, тому що ми будемо єдиним і могутнім народом, чия батьківщина носить прекрасне ім’я — Україна.