Відповідальність митця перед майбутнім (за творчістю 0. Гончара і 0. Довженка)

Олесь Гончар у романі «Собор» піднімає важливі питання збереження людсь­ких душ, пам’яток історії і культури, рідної землі. Він з душевним болем пише про зруйновані собори, про прогіркле від заводського диму повітря. Письменник поєднує, зіставляє між собою мить і вічність, піпщнку і космос, людину і природу і тривожно питає: «Що буде з нами? З людьми, заводами, соборами?» ^апті сажі з-за металургійного заводу летять на робітничу Зачіплянку і степові Вовчуги, вкри­вають дахи, дерева, трави. «Хто живе там, під боком заводу, той білого снігу не бачить зимою... Білизну не вивішуй, зразу чорною стане».

Олесь Гончар через героїв «Собору» передає свої мрії про гармонію особистості й суспільства, прогресу технічного і духовного. Читаючи роман, відчуваєш зроста­ючу тривогу від того, що світ перетворюється на полігон. Хімічні відходи отрую­ють чисті води річок, шлейфи промислових димів розпласталися по небосхилу, кислотні дощі пропалюють зелене листя. І немає смислу шукати першооснову цього, задавати собі запитання: «Що відбулося раніше — ерозія ґрунтів чи ерозія людських душ?»

Багато років суспільство жило з гаслом: «Природа — не храм, а майстерня, і людина в ній хазяїн». Видатні митці слова запевняли широкий загал у доцільності великих новобудов, у прогресивності широких меліоративних заходів, необхідно­сті створення штучних морів, прикладом може слугувати «Поема про море» Олек­сандра Довженка. Герої твору покидають рідні місця, бо тут скоро розіллється Каховське водосховище. Письменник щиро захоплюється масштабами будівниц­тва гігантських електростанцій. Гут зійшовся розмах новобудови і глибокий сму­ток прощання з рідною землею, яка скоро назавжди зникне під водою. Треба роз­бирати хату, а у генерала Федорченка котяться сльози по суворому обличчі. Треба рубати дерева в садках, а селянам важко підняти сокиру. Хто їх запитав, чи хотять ці прості люди, щоб їхні домівки зносили бульдозери, щоб стояла маяком посеред моря церква, щоб не мали вони змоги показати своїм дітям могили їхніх дідів і прадідів? Велике горе цих людей О. Довженко виправдовує великою доцільністю і очікуванням завтрашнього спільного щастя.

Для героїв «Собору» те еаме Каховеьке водоеховище, що проковтнуло плодючі чорноземи, уже не море-мрія, а пекуча рана. І етарий Ізот Лобода не плаче над тим, що має загинути, а лютує, коли дізнаєтьея про майбутнє знищення Скарбного. Здаєтьея, що він еам годен перетворитиея на етарий дуб і етати першим під еокиру.

Розглядаючи твір О. Довженка «Піеня про море» і роман О. Гончара «Собор», не хочеться порівнювати їх, робити висновки про правильні і неправильні позиції цих двох чудових митців у ставленні до природи. Просто мене не покидає думка про те, як людство швидко вчиться, у 1955 році багато хто вважав, що величезні новобудови принесуть зміни, зроблять людей щасливими, а уже в 1968 році герої роману «Собор» протестують проти знущання над рідною землею.

Настало нове тисячоліття. Те, що оспівував Довженко, те, що засуджував Гон­чар, у нашому житті — страшна реальність. Ми ховаємося від сонця, не бігаємо босі по калюжах під дощем, п’ємо тільки фасовану воду. Природа мститься дітям за прорахунки, помилки батьків. Але ми ще можемо щось зробити, щоб наші діти вижили в цьому страшному світі. Треба ставитися до природи як до храму, берегти цей храм, молитися в ньому і на нього.