Стилет і стилос - Збірка Евгена Маланюка

У одній із перших своїх статей «Ранній Шевченко» (1933) Є. Маланюк писав, що геній завжди прямує до найповнішого розкриття своєї особистості, до створен­ня власного «космосу». Тому і живе часто відразу в кількох добах і йде в кількох напрямках. Ці слова можна віднести й до самого Маланюка, який, хоча і був поетом глибоко автобіографічним, але його світогляд, філософію творів важко убгати в чітко окреслені рамки.

У назві ранньої збірки «Стилет і стилос» (1925) Євген Маланюк одночасно і об’єднав, і розділив ці різні поняття. Стилет — це короткий гострий ніж, який легко вихопити і застосувати у ближньому бою. Стилос — гостра дерев’яна пали­чка, якою у давнину видряпували тексти на залитих воском дощечках. Митець повинен був обрати щось одне. І він став поетом-воїном, поетом-борцем. Його стихією була боротьба, рух, дія, порив, степи і простори, а в житті і в творчості важило одне — воля і характер. Він кидає виклик «брутальному» й «темному», розбиває «слизьку людську площину». Життєвий і творчий шлях Маланюка не був укритий квітами, та він ніколи не зламувався, не переживав криз, творчих зривів чи довгих мовчань. Поезія завжди була для нього найважливішим у житті, бо тітьки через поетичне слово він міг передати свою синівську любов до далекої України і свою злість на слабкість батьківщини, на її небажання захистити своїх дітей, які змушені були покинути рідну землю. Поезія давала полегшення й розра­ду, можливість подітитися своїми думками й почуттям хоча б із папером, розпо­вісти, чому воїн став поетом.

І ти, нащадче мій, збагнеш.

Як крізь тисячолітній порох Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось.

Яких цей зір нагледів мет.

Чому стилетом був мій стилос І стилосом бував стилет.

(«Напис на книзі віршів»)

Вийшовши на поетичне поле, Маланюк бачив перед собою два шляхи: на од­ному поклоніння красі, яка вабить сном солодких таємниць, а на другому — без­межні простори і галас бою. Він поєднав у своїй творчості обидва ці шляхи. Є. Ма­ланюк увійшов у літературу як «залізних імператор строф», «гладіатор нещадних рим», «тверезий варяг», завжди суворий і зосереджений. Але в першій його збірці «Стилет і стилос» ми бачимо, що перед нами постає поет з чистим і дуже вразли­вим серцем. У творі «Мартівські іди» він пише про приреченість людства:

Регоче сатана.

Що злом стає добро і винний знов невинний,

І ядом осені отруєна весна.

Але для Маланюка незаперечним стає доказ:

І все ж таки: в началі було — Слово!

І все ж таки начальний дух — любов!

(«Істотне»)

По-різному сприйняли критики збірку Маланюка «Стилет і стилос». Дехто вва­жав, що твори аж занадто сухі, у них відсутні живі соки творчих сил. Але це був перший дарунок української еміграції українській літературі. Ця книга засвідчує висоту й самоту талановитого вигнанця — Євгена Маланюка.