Жаль. Чи Е йому місце в нашому житті?

Жаль, співчуття, співпереживання, милосердя, чеснота... Невже все це з іншо­го життя? Невже в сучасної людини так зачерствіла душа, що, крім власного бла­гополуччя, спокою і статку у своєму окремо взятому світі, їй нічого не потрібно? І чуже горе не тривожить її?

Напевно, такі люди є. Були вони й у минулому. Будуть і в прийдешні століт­тя. Але не вони характеризують націю, народ і будь-яке співтовариство людей: населення мого міста, мешканців нашого будинку, моїх шкільних вчителів і това­ришів. Усе-таки більшості людей властиве почуття жалю.

Тема співчуття до тих, хто в біді, звучить у багатьох творах російської класич­ної літератури. На Русі жалість і жаль завжди викликали арештанти — скривджені, як вважали в народі, і покарані владою люди. Жаль не запитує, за що засуджено людину. Він уже покараний за вчинене, а тепер його потрібно пожаліти. Нещодав­но я прочитала от яку історію. Російський поет XVIII століття В. Тредіаковський пішов дивитися страту бунтівника Омеляна Пугачова, якого вважав ворогом імпе­рії і дії якого привселюдно засуджував. Перед тим як покласти голову на плаху.

Пугачов попросив у православного народу прощення й обвів поглядом юрбу. І раптом зустрівся очима з Тредіаковським, якого впізнав. Наближений до імперат­риці поет повинен був би тріумфувати, що бунтарю і баламуту зараз відітнуть голову. Так, напевно, вважав Пугачов. Але в очах Тредіаковського не було торже­ства. Засуджений прочитав у них біль, жалість і жаль. Сам поет, поспішаючи до лобного місця, не очікував від себе таких почуттів. Автор закінчує оповідь так: «З цього жалю вийшла вея роеійська література».

О. С. Пушкін «милоеть к падшим призьівал» і епівчував в’язню, що сидить «за решеткой, в темнице сьірой». Жалем до декабристів, засланих у Сибір, перейнята поема М. Некрасова «Роеійеькі жінки». А написана вона була майже через піввіку після грудневих подій. Вееь роман Л. М. Толстого «Воекресіння» — це роман про жаль, про уевідомлення провини і прагнення спокутувати її. У романі «Війна і мир» письменник опиеує, як фельдмаршал М. Кутузов об’їжджає стрій російських солдатів, що одержали перемогу над французами і змуеили ворога тікати. Кутузов дякує воїнам за героїзм і хоробрість. Але, вітаючи переможців, не забуває сказати, що розбитого, замерзлого француза, що тікає, тепер можна по-людськи і пожалі­ти. Подібних прикладів і в літературі, і в житті чимало. Християнська релігія (як і інші релігії) заенована на милосерді. Відома усьому світу мати Тереза за свою без­корисливу і самовіддану роботу — допомогу хворим, бездомним і нужденним — нагороджена Нобелівеькою премією світу. Хоча не заради нагород, думаю, усе життя трудилаея ця легендарна жінка.

Жаль народжуєтьея, коли ти пожалів пташеня, що випало з гнізда, і приніс його додому. Коли ти плачеш, читаючи, як Тьома шукав свою Жучку. Коли ти готовий віддати свою котлету чужому голодному пеу. Коли пожалієш утомлену піеля роботи маму і зробиш за неї домашні справи. І нехай ти неспроможний допомогти жертвам землетрусів і повеней, заручникам «Норд-Осту» і загиблим в хмарочосах Манхеттена, але почуття жалю не дозволить тобі переключити канал і відвернутиея від людеького болю.

У нашому житті, незважаючи на його твердіеть, людей, що вміють співчувати, більше, ніж бездушних. Жаль — це природний етан людини, а природа людська не змінюєтьея так швидко. Тому ми далеко ще не зомбі і не манкурти: жалю є міеце в наших еерцях. Сучаеній людині, я вважаю, треба навчитися співчуттю. От воно поки ще рідкіеть у нашому житті.