Коли я була зовсім маленькою, то вірші про природу сприймала як чудові мелодійні казки. Особливо «зимові вірші». Я вчила їх до виступів під новорічною ялинкою і майже не відділяла від казок про Морозка, про дванадцять місяців, від реального засніженого парку Шевченка із святковою ялинкою на плош;і...
Мороз, зима, лісові дерева були живі, загадково-мовчазні, мов приховували якусь таємницю. Ялинки махали широкими пухнастими рукавами, сніжинки кружляли у танку під нечутний сторонньому вуху вальс, біла бахрома довгими віями повисала на березових гілках...
Околдован невидимкой,
Дремлет лес под сказку сна...
Чародейкою зимою Околдован, лес стоит —
И под снежной бахромою, Неподвижною, немою, Чудной жизнью он блестит...
Сном волшебньш очарован. Весь опутан, весь окован Легкой цепью пуховой...
Белая береза Под моим окном Принакрьілась снегом.
Точно серебром...
Я закохувалася в ці рядки одразу, не питаючи імен авторів, запам’ятовувала їх «з голосу» — скільки пам’ятали на той час мої рідні...
Природа, казка, вірші входили у моє життя разом, переплітаючись у морозних візерунках на склі, заворожуючи, але не заморожуючи, а, напроти, зігріваючи душу.
Тоненькі перші книжечки з моєї полички, коричневі й сині томики з «дорослої» домашньої бібліотеки! Тютчев, Фет, Єсенін...
Не ветер бупіует над бором.
Не с гор побежали ручьи,
Мороз-воевода дозором Обходит владенья свои.
Глядит — хорошо ли метели
Лесньїе тропьі занесли,
И нет ли ще трещиньї, щели,
И нет ли ще голой земли?!
<...>
Идет — по деревьям піагает,
Трепщт по замерзлой воде,
И яркое солнце играет В косматой его бороде...
Так і здавалося, що оживав той бородатий дід у блакитно-білому кожусі, що стояв під новорічною ялинкою на Привокзальній площі, та крокував вранішніми вулицями, перевіряв свої володіння, починаючи з нашого скверу... І назвав цього Діда Мороза Некрасов дуже влучно — «Мороз, Красньїй нос».
А потім, подорослішавши, я побачила яскраві картини, де дзвеніло-котило- ся співучими струмочками:
Водьі уж весной шумят,
Бегут и будят сонньїй брег,
Бегут, и блещут, и гласят.
Мов сонячні зайчики сплеснули у долоні, розбризкуючи феєрверком радонц...
А цей славетний урочистий гуркіт:
Люблю грозу в начале мая,
Когда весенний первьш гром.
Как бьі резвяся и играя,
Грохочет в небе голубом...
Щось веселе, святкове приходило в душу, вмиваючи травневим дощем...
Под голубьіми небесами Великолепньїми коврами,
Блестя на солнце, снег лежит.
Прозрачньш лес один чернеет,
И ель сквозь иней зеленеет,
И речка подо льдом блестит...
Мені байдуже, що ніколи не запрягали у мої санчата коней, що Пушкін, даруючи нам цей чудовий зимовий ранок, бачив попереду зовсім інші краї... Він просто вкарбував назавжди, на всі пори року, у дитячу душу цей блиск снігу, блакитно-бузкові тіні на ньому, паралельні доріжки від саней, свист вітру і відчуття польоту...
А пізніше, влітку чи на початку осені, ніби виростаючи там, у садку, з’являлося щось загадкове й трохи сумне.
Две капли брьізнули в стекло.
От лип душистьім медом тянет,
И что-то к саду подошло.
По свежим листьям барабанит.
