|
Я дуже люблю літо. Влітку такі довгі дні, так багато сонця, світла, простору. Приємно потрапити під теплу зливу або срібний сліпий дош;ик, завмерти від дива, побачивши в небі веселку. Вабить до себе чарівною прохолодою річка, з насолодою пірнаєш у таємничу її глибину. А яка радість натрапити в лісі на суничну галявину або сім’ю грибів-боровичків. Довго буде згадуватися зустріч з їжачком, білочкою чи зайцем.
Віє медовим ароматом липи, різнотрав’я, чарують зір барвисті квіти. Літо — ш;аслива пора. А ш;е це прекрасний час, коли достигає хліб. Саме про це вірш П. Г. Тичини «Де тополя росте».
Читаєш вірш — і в уяві постає безмежна хлібна нива. На ній тільки тополя росте та скраю видніються далекі ліски, а то все переливається-тремтить колосся. Як привільно навкруги! Небо високе, бездонне, чисте. З височини лине пісня жайворонка. А під голубим небом шумить жито, співаючи свою думу. Блиш;ать проти сонця сріблом колоски.
Легко і радісно людині, яка споглядає цю картину. Душа переповнюється вдячністю до святої рідної землі, яка подарувала таку красу, до тих людей, які викохали цю хлібну ниву, хочеться вклонитися святості їхньої праці.
Похожие сочинения
| 
