Коли я починав читати цей роман, то сприймав його як смішну, веселу казку про велетня і ліліпутів. Але, прослухавши розповідь вчителя, зрозумів, ш;о це серйозний твір про суспільство і людину.
Самого Свіфта найбільше цікавили проблеми політичні, тому його твір — це сатира на сучасну йому Англію.
Звернімося до тексту романа. Про імператора Ліліїїутії автор говорить з іронією. «Бідраза і жах Бсесвіту», імператор аж на цілий ніготь випщй за своїх підданих. «Самого цього досить, ш;об викликати особливу пошану до нього». У цій людині всі впізнали короля Георга І, ш;о правив Англією в 1714—1726 роках.
Як можна стати міністром? Мабуть, на це можна так відповісти: «Треба бути розумним, добре знати справу, розумітися на політичних проблемах». У Ліліпутії це проходить деш;о інакше. Придворні танцюють на канаті... У цій грі беруть участь тільки кандидати на якусь високу посаду або ті, хто хоче домогтись великої ласки при дворі. їх навчають цього мистецтва змалку, і вони не завжди бувають вельможного роду або гарного виховання. Хто найвище стрибає, тому й перепадають найвищі посади.
У період написання своєї книги Свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вігам. Ось чому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів — тремек- сенів і слемексенів. Тремексени — прихильники високих підборів на взутті, слемексени — низьких. На всі урядові посади імператор Ліліпутії призначав тільки прихильників низьких підборів.
Між Ліліпутією та Блефуску точаться війни. Що ж є їх причиною? З’ясовується, що жителі цих країн розбивають яйця з різних кінців. Нікчемний привід, а страждають і гинуть люди. Тут вже не до сміху.
Письменник вважав, що читача треба не розважати, а будити в ньому злість, примушувати бачити себе у справжньому вигляді. Не випадково Дж. Свіфт писав: «Сатира — своєрідне дзеркало, в якому кожен, хто дивиться в нього, бачить, як правило, обличчя всіх, крім свого власного».
Сміх письменника — це засіб боротьби із суспільством, в якому викриваються його брехливість і вади. Свіфт — викривач тогочасних порядків. Він порівнює царський двір з помийницею, сенат — із табуном гусей.
Гуллівер відкрив маленький світ, щоб продемонструвати нинцсть і безглуздість державних установ Ліліпутії. Оскільки Ліліпутія — це алегорія, то зрозуміло, що Англія, яку критикує Свіфт, не може бути прикладом для інших держав. А це вже серйозний висновок.
Тому я і вважаю, що «Мандри Гуллівера» — складний політичний твір.
Похожие сочинения
|